Валентину Павлівну обурювала поведінка російських солдат. Вони грабували будинки і били людей просто так, бо їм щось не сподобалось
Я з міста Снігурівка Миколаївської області. Уже на пенсії, але працювала. Ми жили добре, ремонти робили. Як то кажуть, голодними не сиділи. А потім усе закінчилося.
На початку у нас ще світло та вода були і телевізори робили. От по телебаченню й почули про війну. Побачили, коли росіяни зайшли до нас у місто. Пішли танки, машини. Почалися грабування магазинів. Коли нас стали заганяти в під'їзди, щоб ми не виходили на вулицю, тоді й сприйняли той факт, що почалася війна. Стало страшно.
Ми не могли отримати пенсію, не працював ні один банк. Виїхати не могли, бо нас не випускали. Світла не було, води, хліба. По три-чотири дні без хліба сиділи. Черги були страшенні, коли його привозили волонтери. Вони якось до нас добиралися.
Шокувало, що ходили по домах. А ще – нас бомбили сильно. Росіяни ходили по приватних домах, по квартирах трошки менше. Ми живемо у квартирі. А взагалі, вони зламували замки, заходили в житло, виносили все, що можна було. Машини крали. Могли і людину побити. Ми йшли додому, і нас перестрів патруль. З нами був один чоловік. То мені закрили очі, розвернули в інший бік, а його почали бити, бо не сподобалося, як він їм відповів. Ми намагалися з дому нікуди не виходити зайвий раз.
Приємно вражали волонтери, які до нас їздили, хоча дороги були закриті. Я не знаю, як вони добиралися. Потрошку нам продуктів давали. І як вони не боялися? І машини ж підривалися… Водій, який на автобусі перевозив гуманітарку, підірвався на міні й помер. І стріляли по них не раз. Страшно було, але все одно їздили. Люди воду нам потрошку привозили.
Ми допомагали одне одному. У нас у під'їзді залишилися чотири квартири, в одній лежача жінка була, і ми допомагали. Усі згуртувалися. Запасів не було, і не було за що купити продукти, але якось знаходили що поїсти.
Від нас 8 числа ввечері орки пішли, а вранці 10 числа ми почули, як люди почали кричати, вибігати з будинків. Виявилося, то прийшли наші солдати. Потім усі пиріжки пекли, щось готували та пригощали їх. Дуже раділи, що нас звільнили. Радощів було дуже багато. На площі люди зустрічали наших солдатиків.
Ми знову звикли, що зараз уже працюють магазини, організації, люди на роботу почали виходити. Хоча стрес ще залишився.
На Великдень розбомбили наше місто сильно. Ми вже звикли, що стало тихо, перестали боятися. І тут знову таке… Страшно було, досі відійти не можемо.
Хотілося б, щоб війна скоріше закінчилася. Але я думаю, це не так скоро станеться. Бо стільки цих орків! Мені здається, що в них завдання – нас із лиця землі стерти. Хоч і стараються наші солдати, і допомагають їм, і гине їх стільки… Мій син і знайомих багато служать. Мені б хотілося, щоб вони були живі і здорові, щоб усі діти поверталися до батьків. Усе буде добре. Настане перемога і мир. Ми в це віримо.
