Сім’я зі Снігурівки переїхала в село до батьків, щоб уберегти дітей. Там окупанти не жили, але заїжджали з «перевірками». Не минули жодної хати

Я проживаю в Миколаївській області, у Снігурівці. Мені 34 роки. Ми всю окупацію тут були. 

Усе почалося 24 лютого. Усяке бувало. Дуже страшно було. Дітки ж маленькі. Боялися, щоб голоду не було, щоб було чим годувати діток. Переживали і за них, і за себе, щоб залишитися живими. Жили зовсім не так, як нам хотілося. Обходилися тим, що було. 

Ми виїхали за сім кілометрів – у село, звідки ми родом. До сьогодні перебуваємо тут. У нас світла не було з березня до серпня. У кінці серпня ввімкнули на місяць-півтора, а потім знову зникло. Сиділи без електрики по 22 грудня. Це був жах, а не життя. Води теж не стало. По селу їздив трактор і розвозив її людям. Бувало, що ми носили з кар'єра воду, щоб була технічна. Трошки легше, що гуманітарку тепер дають. Ми й від Фонду Ріната Ахметова отримували. Дуже вдячні.

Росіяни зайшли 17 чи 19 березня і тут були по 10 листопада. Слава Богу, що в нашому селі не проживали. Заїжджали, перевірки робили. Одну ніч переночували в школі – і все.

Дочці меншій було три рочки, я казала: «Діти, скоро зайдуть дядьки, будуть нас перевіряти. Ви не бійтеся». Донечка спитала, чи не стрілятимуть. Я сказала, що ні. Дитина бідолашна сіла на дивані. Була перелякана. А вони заходили з автоматами, і навіть діти їх не зупиняли.

Був приліт до будинку бабусі чоловіка. Вона чудом залишилася жива. Шифер весь позлітав. І не тільки це було страшно. Постійно бахкало. Коли в нас завод томатний вибухнув, то це було страхіття. 

Кругом стріляють, і ми розуміємо, що треба тікати, ховатися, а ми навіть поворушитися не можемо. 

До будинку моїх батьків був приліт. Снаряди на городах один за одним стали падати. Це було дуже страшно. Я думала, що земля горить, а то просто пилюка підіймалася. Це був такий шок! Мама дивилася, як воно горить, і плакала. Та, дякувати Богу, все нормально, усі живі залишилися. 

А в ту суботу, перед Великоднем, у нас був приліт і в сусідніх селах – Павлівці, Василівці. Люди йшли святити паску, і двох діток убило, 17 і 18 років. Запустили по нас ракети С-300. Снігурівські школи постраждали і та, де внучка вчилася. Багато руйнувань у Снігурівці.

Коли росіяни тут були, ми не могли дочекатися, коли вони підуть. Спочатку в нас була така тиша! Ми тільки віддалено щось чули. А вчора вночі я чула прильоти. Чоловік сказав, що то вітер. А вранці ми дізналися, що на Снігурівку пустили ракети… Я не знаю, коли це все закінчиться. У нас у Снігурівці квартира постраждала, вікна повилітали. Навіть не знаємо, куди будемо повертатися. Поки що в сестрички проживаємо.

10 листопада окупантів уже тут не було. Ми стояли на вулиці з сусідкою й побачили, що машини їдуть. І тут сусідка почала плакати від радості й говорити, що це наші. Вони їхали, махали нам. Це така радість була! У мами 10 листопада день народження, а в мене - восьмого, і це такий подарунок був для нас!

Я б хотіла, щоб війна зараз закінчилася, щоб настали мир і перемога. Як уже все закінчиться, тоді час покаже, що буде далі. Можна буде надіятися на краще для дітей.