Жити під окупацією без зв'язку і підтримки було дуже важко, але українські селяни все одно не припиняли працювати на городах і доглядати худобу, дивуючи окупантів

Я з Миколаївської області, з колишнього Снігурівського району. Мені 49 років. Ми були в окупації з березня до листопада. Я вчителька, працювала у звичайній сільській школі. Дуже гарна школа, у нас багато дітей було. А тепер їх не залишилося, повиїжджали, бо ми були в окупації. Я зосталася тому, що в мене старенька мама. Її не можна було транспортувати. Донька з чоловіком виїжджали, бо на нас дуже тисли. Наш зять загинув під час бомбардування Снігурівки, тому до нас чіплялися. 

Чоловік був на роботі, він охоронець на залізниці. Якраз охороняв міст. Повз нього пролетіла ракета на Миколаїв. Він зателефонував і сказав, що почалася війна, що треба тікати. Потім я вийшла надвір і почула вибухи. Тоді здалося, що це якийсь сон. А потім світ перевернувся. Люди не знали, що робити. Мама моя переживає вже другу війну. Був неймовірний страх за майбутнє своїх дітей. Ми не знали, що робити, як правильно вчинити. 

У нас відразу зачинився магазин. І коли до нас прийшли росіяни, то він не працював понад місяць. Був знищений міст, і майже два місяці нам взагалі нічого не привозили. Добре, що моя мама – запаслива людина, у нас завжди був мішок борошна, мішок цукру. Ми живемо в селі, у нас козочки були, качечки, курочки. За рахунок цього ми й виживали. 20 квітня садила картоплю під звуки канонади, а 20 липня ми копали її з дитиною. Працювали щодня і молилися Богу, щоб було все добре, щоб ми цілими залишилися. 

До сусідів прилетів снаряд. Добре, що не розірвався. Там троє дітей. Вони не змогли виїхати, тому що не було грошей. Їм усе село допомагало, і ми також. Дуже важко було. 

Нам тоді не вистачало багато чого, особливо - підтримки. Ми не зовсім голодували, бо в сільській місцевості ми навчені заробляти своєю працею. Але води не було довгий час. Дрова пиляли під обстрілами й ховалися. Окупанти по будинках ходили з перевірками, шукали зброю. Казали, що ми ховаємо нацистів. Це було страшно. 

Коли нас звільняли – це була найприємніша річ. Ми навіть не вірили. 10 числа звільнили Снігурівку, а ми – з іншої сторони річки, у нас за селом ще стояли росіяни. Звільнена Снігурівка – за 12 кілометрів від нас. Був страх і очікування звільнення. 11 числа до нас зайшли українці. Це була неймовірна радість! Звільнення – це найкраще, що відбулося з нами тоді.

Зараз хлопці ходять по полях, розміновують вручну, щоб засіяти та мати хоч якесь зернятко; щоб люди могли нормально жити, щоб був хліб на столі і до хліба. У нас усі працьовиті.

Загарбники дуже дивувалися, коли поряд стріляли, кружляли літаки, гвинтокрили, а ми садили картоплю. І копали її так само. І коли росіяни заїжджали до села, то вони дивувалися, що люди все одно щось роблять. Ми дуже міцні люди.

І віра в Бога нам допомагає. Буде перемога. Усе буде добре.

Я хочу, щоб відкрилися школи й діти знову ходили на уроки. Дистанційне навчання – це дуже важко. Хочеться, щоб діти прийшли до школи і раділи спілкуванню одне з одним. Щоб школа була квітуча й гарні дітки здобували знання – і тоді країна теж процвітатиме.