Рашисти окупували Снігурівку і чинили там різні звірства. Обстрілювали мирних мешканців, знімали це на камеру і розповідали, що це зробили українські військові

Я з міста Снігурівка Миколаївської області. Ми три тижні були в окупації до того, як виїхали. 

З 14 березня в нас почалися авіаудари. Літаки кружляли настільки низько! Розбомбили вулицю. Там було на той час дуже багато людей. Були загиблі. Працювала ТРО, наскільки могла, бо хлопці тоді були забезпечені на дуже низькому рівні.

Заходили орки до нас 19 березня об 11 годині. Було дуже страшно. Ми живемо на центральній вулиці. Ішла піхота по всіх алеях, а далі – важка техніка. Наш будинок якраз навпроти адміністрації, і вони повертали одразу до адмінбудівлі. По всіх клумбах, по всіх газонах пройшли. Близько трьохсот одиниць техніки було. 

А тоді почалися обшуки. Приходили додому до нас, перевіряли документацію. Росіяни окупували наші школи. Уже після всього в школі було близько 150 снарядів знайдено. 

Страшно уявити, яким було життя в окупації. Їсти нічого, ні води, ні світла не було. Зв'язок вони повністю глушили. Вони встановлювали свої порядки, був призначений їхній «гауляйтер». Вони збиралися школи відкривати російські.  

Були облаштовані катівні в старому ресторані та в приміщенні поліції. Рашисти ще таке робили: спочатку обстрілювали місто, а потім привозили знімальну групу або самі знімали. Казали, що це ЗСУ. Прямо навпроти мого балкона  стояв російський БТР, а дуло вони направили на будинок. Це було дуже страшно.

Люди виїжджали гуманітарними автобусами. Вони декого випускали, декого - ні. Ми виїздили під бомбуваннями. Машини, що їхали попереду, потрапили під обстріли. Було дуже страшно. 

Були волонтери наші, які вивозили під обстрілами. У мене невістка була на дев'ятому місяці вагітності, і коли нас «Градами» обстріляли, то її безкоштовно вивезли. Подяка таким людям! А ще тим, хто допомагав, ділився їжею.

Привозили нам хліб із Баштанки, і автобус наш шкільний вивозив людей. Водії боялися, звичайно, не хотіли всіх брати. Брали жінок із дітками переважно. Вивозили під обстрілами. Росіяни заходили в автобус, перевіряли документи. Потім водій вмикав музику, щоб ми не чули тих вибухів, які лунали навкруги. Так і виїхали до Баштанки. Там була церква, координаційний центр, де нам допомогли. Звідти безкоштовні автобуси вивозили людей в Західну Україну та до Польщі.

У спільному чаті нашому виставили відео, як ЗСУ зайшли в Снігурівку. Така радість була! Люди і плакали, і кричали, коли на вежі нашій хлопці знімали той обридлий прапор і вішали український. 

Партизани на російських блокпостах писали вночі «Слава ЗСУ!», а потім колаборантів змушували це замальовувати. Були партизани, які підходили до блокпостів і навіть розправлялися з орками, що там чергували. 

Чоловік на фронті, син також військовий. Цінуємо життя, ті радощі, які до війни не дуже цінували. Близьких цінуємо. Дуже хочеться всіх побачити! Ми тепер цінуємо навіть те, що можемо просто піти до магазину й купити те, що треба. 

Зараз дуже багато людей повернулися. Але після останніх вибухів знову почали виїжджати. Спати дуже боїмося. Страшно, коли починають гатити. А на Великдень нас обстріляли, у під'їзді повилітали шибки. Я у ванній лягла, закуталася в ковдру й лежала на підлозі, поки все не припинилося. Не знаю, що буде з психікою, бо вона вже зіпсована: тіло труситься, руки, ноги… Спати взагалі боюся. Не знаю, чого чекати… Як будемо живі, то все буде добре.

Віримо, що буде контрнаступ, що росіян проженуть. Віримо й чекаємо дуже. Віримо, що все відбудують.