Мені 60 років, я вже на пенсії. Моя дитина - інвалід дитинства. Робила колись бухгалтером.

Нам зранку сказали, що війна, і ми поїхали на заправку через одне село. Бачили ракети, які летіли на Миколаїв, наші літаки літали. Ми приїхали, тоді всі в селі захворіли ковідом. 

Ми в селі живемо, тож не може бути нестачі їжі. Коли були в окупації, у нас було все своє, гуманітарну допомогу нам не привозили. Ми садили город, картопля була своя, цибуля.

Шокувало, що росіяни часто нас перевіряли, обходи робили. Заходили, все дивилися, рилися, кругом заглядали, шукали зброю. Усе це було неприємно і на психіку дуже давило. Діти з онуками виїхали в кінці квітня, а ми залишилися тут.

Звісно, і зараз стріляють, стреси у мене конкретні. Мені зробили операцію - онкологія грудей. 

Мріємо, щоб наші швидше погнали росіян звідси. Навіть не можемо дивитися в завтрашній день, бо ось учора вночі до людей прилетіло, так що говорити про майбутнє нічого.