Тіткова Вероніка, 9-а клас, ЗЗСО гімназія №14 Дружківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Василенко Наталія Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це слово, це трагедія, що асоціюється не з підручником з історії, а сьогоднішні дні. Вона несе за собою сум, страх, жорстокість, а залишає зламані долі, знищені міста та зруйновані життя, які вже не повернути.

За період війни зі мною багато чого сталося, але мені б хотілося розповісти одну історію з усіма дрібницями: це був звичайний вечір, десь шоста. Ми зі своєю родиною вже повечеряли, тож я була у своїй кімнаті. Трошки почитала збірку віршів Симоненка, потім я, як завжди, вирішила послухати музику. Поставивши книгу на своє місце, я наділа навушники та увімкнула музику. 

Слухання музики для мене – це не просто спосіб розваги, а справжній емоційний досвід. Через музику я можу зануритися у світ фантазії, відірватися від реальності або просто розслабитися після напруженого дня.

Вона завжди поруч зі мною, надихаючи, допомагаючи зрозуміти себе та світ навколо.

Потім я вирішила провести решту часу до сну з батьками та братиком. У моменти зі своїми родичами я відчуваю себе такою, якою я є насправді, з усіма своїми радощами та недоліками.

Час спати. Перед сном всі побажали один одному "На Добраніч" та лягли спати, чекаючи нового чудового дня. Але день не видався чудовим. Я навіть не пам'ятаю, від чого прокинулась. Все як у тумані. Пригадую тільки тата та те, як ми біжимо з моєї кімнати в коридор. У коридорі нас чекає мама та братик. У кожного з нас в очах сльози та страх. Не пам'ятаю, що робила мама, але тато дзвонив до бабусі. Вона живе недалеко, батько просив її прийти та забрати нас до себе.

Ми перейшли до вітальні.

На диво, на вікні кімнати залишилась стояти стара ікона, яка дісталася нам у спадок від мого прадідуся. 

А коли я підняла голову, щоб подивитися на стелю (так як у нас натяжна), то вона просто повисла. Мабуть, щось попало з даху..

Мама дала нам теплу ковдру та з татом пішли, мабуть, допомагати іншим сусідам, які теж постраждали. Я обіймала свого брата. Чула його тривожний та швидкий стук серця. Я відчувала його тривогу, він намагався зберегти рівновагу та заспокоїтись. Але я знаю: хоча він ще маленький, його серце б'ється з неймовірною силою, але воно готове пройти через всілякі перешкоди, що приготувало для нього життя. Люблю його дуже сильно.

У той час я намагалася ні про що не думати, але виходило погано: “Що, якщо... Чому... Якщо б...” Заплутані в цьому лабіринті, мої думки мандрують, миттєво створюючи переляки та нерви. Дихання стає нестабільним, а серце збільшує свій ритм, немов намагаючись втекти від свого місця.

Відчуття болю обгортає мене, пливе над головою, посилюючи мою тривогу. 

І тоді, у цій паніці, я замислююся: чи варто пускати ці темні хвилі, чи зміцнити віру у свою здатність протистояти тривозі, спрямовуючи свої думки на шляхи спокою та рішучості. “Все буде добре, все буде добре” – і я стараюся вірити.

Десь хвилин через п'ятнадцять, а можливо трошки пізніше, до хати повернулися батьки з бабусею. Вона сіла поруч з нами, поки батьки доробляли свої справи. Гарно пам'ятаю, що тоді попросила її принести з моєї кімнати деяку техніку та окуляри (в мене поганий зір), бо сама не могла, на підлозі було багато скла. Все залишилось цілим, крім телефону. Але мені пощастило, що постраждало тільки захисне скло.

Увечері, коли я лягала спати, я чомусь не поклала окуляри, де завжди. В мене промайнула думка, що тут вони заважатимуть мені, і я їх прибрала подалі. Так я їх і врятувала.

Мама та тато повернулися. Батьки збирали речі брата, а мені дозволили піти у свою кімнату за речами. Переступивши через поріг і потрапивши до кімнати, на моїх очах з'явилися знову сльози – гіркі сльози. Я швидко підійшла до шафи та витягла перше, що потрапило на очі – мій спортивний костюм.

Я погано пам'ятаю, як ми з братом дійшли до дому бабусі. На порозі нас зустрічала моя улюблена кішка – Кітті. Переодягнувшись, нам з братиком дали по таблетці заспокійливого. Ми пішли спати, але спати не хотілося. Тільки десь під ранок у мене вийшло заснути.

Прокинувшись, мені здалося, що це все наснилося, але розбите скло на телефоні давало зрозуміти – це не страшний сон. Цей день виявився непростим. Він вклав у мене важкий слід і залишив почуття втоми, болю і розчарування. Але, згадуючи про те, що завтра новий день, зі мною мої близькі, я сподіваюся на краще, вірю в свою силу та здатність подолати будь-які труднощі.

Я завжди вважала і вважаю, що мене мотивують невдачі. Бо це ще одна спроба, можливість зробити краще, доказати собі, що в мене все вийде, що мене не зламати.