Сім’я Галини з превеликими труднощами виїхала з окупації, щоб не віддавати росіянам своїх дітей

Мені 39 років. Війна нас застала в селищі Заповітному Василівського району. Прожили ми в окупації вісім місяців. Тяжко було.

Мене врятувало те, що я працювала на той момент у ковбасному цеху. Нам везли з Херсонської області воду і їжу, бо в нас не було нічого, прилавки були порожні. Ми їм передавали ковбасу і м'ясо, а вони нам привозили борошно, хліб, воду – усе, що можна було. Їм і самим тяжко жилося, але в них не було того, що мали ми. Ось так разом і виживали. Бувало таке, що заходиш у магазин і згадуєш дев’яності роки з тими порожніми прилавками. Ми ж уже звикли, що постійно все є, що воно доступне.  

На той момент мама лежала в лікарні. І ліки також було тяжко дістати. Якщо раніше щось коштувало 200 гривень, то на той момент уже було дві тисячі. І це - елементарні знеболювальні. 

Росіяни по домах ходили. І вибухи ми чули. Звичайно, ми розуміли, що вони імітують обстріли, самі їх влаштовують. Це не наші стріляють.

Виїжджали також дуже тяжко. Поїхали у зв'язку з тим, що росіяни забирали дітей на примусове оздоровлення. У мене двоє діток шкільного віку, і я не готова була їх віддати. 

Ми десь тиждень намагалися виїхати, і нарешті вийшло. Нас із Енергодару не випускали, коли ми туди поїхали, тому що в машині були тоновані вікна. А всередині діти сиділи. Ми вже думали, що взагалі звідти не виїдемо.

Не випускали. Платити потрібно було. Уся черга була проплачена. Дуже важко було, спекотно. Діток маленьких багато було. В чергах і помирали люди.

Дуже прискіпливо обшуки проводили: і телефони дивилися, і все інше. Техніки жодної не привезли, бо знали, що її дуже тяжко вивозити. 

Зараз ми у Запоріжжі. Не знаю, що буде далі. В окупацію не хочеться. Тяжко в окупації жити. 

Я думаю, що війна не дуже скоро закінчиться, якщо не сісти за стіл переговорів. Якщо не розмовляти, то жодних домовленостей не буде і ніхто не знатиме, коли це все закінчиться. Війна почалася, і ніхто в це не вірив, от і в її закінчення теж уже не віриться.

Додому хочеться, у власну хату, де все своє. Хочеться, щоб діти в школу ходили. Хочеться жити і планувати, а не просто існувати в часі і думати, що буде завтра.