Мені 68 років. Я виїхала з окупованого села Кам’янське. Мій син живе у Тернівці Дніпропетровської області, працює на шахті. 

Війна застала нас удома. Нас повністю окупували ще в березні. Наше село вже два роки в окупації. Ми були на окупованій території. Мій покійний чоловік хворів дуже. Рік був прикутий до ліжка. І я не могла виїхати, поки його не поховала. А після того приїхала у вільну Україну через «ДНР» та «ЛНР», щоб узаконити його смерть. Я й сама лікуюся, бо онкохвора. 

З побутом ми справлялися. У нас були деякі заощадження, свої городи, консервація. Потім у нас будинок забрали і ми жили в хаті покійних батьків. Дуже тяжко було. Там тепер росіяни живуть у наших кімнатах.

У наш двір прилетіло – і училище розбомбило, і в дім влучило. Загинули люди. Я як поховала чоловіка, з силами зібралася і виїхала. Усе кинула. 

Виїхала в Тернівку до сина, він мені прихисток дав. Але через онкозахворювання певний час перебувала в Запоріжжі. Там проходжу реабілітацію і хіміотерапію. Тепер треба знову проходити, а на це потрібні гроші, яких не вистачає. Пенсії ж маленькі. 

В окупації є люди, які не можуть виїхати, бо хворі. А є й такі, що з окупантами співпрацюють. Словом, веселого нічого немає. Тепер не знаємо, коли ми повернемося. Чи буде в мене дім? Скитаюся по кутках і не розумію, чого далі чекати.