Світлана Григорівна працює в лікарні міста Снігурівка Миколаївської області. За період окупації в лікарню часто потрапляли жителі міста, над якими знущалися російські військові. Деякі були в такому стані, що їх доводилося відправляти на лікування в обласний центр

Я живу в місті Снігурівка Миколаївської області. Працюю медсестрою в лікарні, в ковідному відділенні. 24 лютого була на роботі. Мені потрібно було передати посилку в Миколаїв. Хотіла зробити це через наших водіїв, але вони сказали, що нікуди не поїдуть, бо попали під обстріл. Я прибігла у своє відділення й закричала: «Війна!» Мені стало зле – я впала на підлогу. 

Ми протрималися тиждень, а потім не могли нічого купити, бо закінчилися кошти. Зарплатню не платили, але я продовжувала працювати, бо не могла залишити хворих. Колежанки, у яких постраждало житло, виїхали. Ми з чоловіком і сином залишилися, бо доглядали лежачу свекруху. 

Якось ми з сином розвозили по домівках моїх колег і ледь не зіткнулися з росіянами. Це було в день окупації. Росіяни стріляли по місту. Одного разу жінки вийшли подихати повітрям, і снаряд прилетів прямо їм під ноги. Одну з них оперували, але так і не змогли врятувати.

Ми обробляли рани на ногах хлопцю, якого росіяни тягали по селу, прив’язавши до машини, а потім тримали в якійсь коробці. Йому дев’ятнадцять років. Він розумово відсталий. У нього львівська говірка, можливо, вона не сподобалася окупантам. А також познущалися з хлопця, котрий служив в АТО. Наші лікарі переправили його на лікування в Миколаїв. 

Окупанти виводили нас з лікарні, обшукували. Хотіли, щоб ми працювали на них, але отримали категоричну відмову. Тоді перестали чіпати нас. Вони возили продукти у будинок для літніх людей, а в нас взагалі не було харчів. Коли люди зарізали курку чи порося, то давали в борг м’ясо. Ми з колегами зносили на кухню овочі, щоб хоча б двічі на день було чим нагодувати хворих. 

Потім дозволили вивозити людей в Баштанку. Наше керівництво виїхало й нараховувало нам зарплату. Водії знімали нам гроші з карток. Згодом моя невістка з сином привозили з Херсона хліб. Одного разу потрапили під обстріл. Після того більше не їздили. Згодом запрацювали магазини. До них завозили російські продукти. Вони взагалі несмачні, але доводилося купувати, бо не було іншого вибору. Сім місяців не було води. Ми посадили огород попри те, що над головою літали снаряди, а от поливати його було нічим. Втім, ми потихеньку жили і вірили, що нас звільнять.

Перед втечею російські військові викрадали автомобілі. Наш також забрали. Тим людям, які не хотіли віддавати, вони спалили гаражі. Також вони бомбили село. Влучили в сарай сусідів – до нас прилетіли осколки. А наступного ранку було навдивовижу спокійно. Виявилося, що окупанти втекли. Було таке відчуття, ніби камінь упав з душі.