Ріта Миколаївна в окупації надивилась на ненормальні стосунки між росіянами і ледве виїхала з дітьми через їх блокпости. Тепер десятирічному сину доводиться лікувати розлад психіки
Ми з Василівського району Запорізької області. У мене чоловік і троє дітей. Моєму старшому синові 24 роки, він військовий, якраз був на кордоні. Подзвонив і сказав: «Мамо, тікай куди-небудь». Я не вірила, аж поки в Михайлівку не прилетіло. Тоді зрозуміла, що це дійсно війна.
У нас у Михайлівці все позачинялося. Навіть хліба не можна було купити. Неможливо було прогодувати своїх дітей. Вода була, а продуктові магазини зачинилися відразу. Аптеки в нас теж не працювали. Зараз я зідзвонююся іноді з сестрою. Вони не змогли виїхати звідти. У них досі напружена ситуація з продуктами та ліками.
Ми ходили на базар, там люди дещо продавали. І там були орки з автоматами. Діти цього, звичайно, не бачили, бо на вулицю я їх не випускала. А я бачила навіть, як росіяни стріляли один в одного, бо чогось не поділили.
Стало страшно за дітей, бо в нас дуже багато вояків було: і чеченців, і кого завгодно. Неподалік від нас є свинарник, і там вони добивали своїх людей. Мої діти дуже злякалися.
Чоловік раніше виїхав, на роботу влаштувався, бо в нас у Михайлівці немає можливості добре заробляти. Поїхав сюди – і через два тижні почалася війна.
Ми ледве звідти вибралися. Проїхали 17 блокпостів, і на кожному нас обшукували, дивилися телефони. Я вже вдруге заміжня, і в мене старша донька з іншим прізвищем. То мені доводили, що це не моя дитина, що я її вкрала. Звісно, нам було страшно. Коли доїхали до своїх, то від радості плакали. У нас у машині їхало 3 сім'ї, добиралися дуже важко. Виїхали о 08:00 ранку, і дісталися тільки о шостій вечора до Запоріжжя. Зараз проживаємо в гуртожитку.
У сина, якому десять років, почалися порушення психіки. Він став дуже агресивний. Мені лікарі сказали, що дитина перенервувалася. Добре, що ми зараз у місті. Тут є можливість купити ліки й допомогти своїй дитині.
Ми взяли кошеня. Дитині на 15 років подарували, і вона не стала його там залишати. Котик у нас тихенький, спокійний, його ніхто й не помітив. Щоб відволікатися, я шию або з дітьми граюся, говорю з ними про щось, щоб вони не відчували, що в нас іде війна.
Гуляти ми не дуже любимо, тому що зараз і в Запоріжжі страшно. Більше з сім'єю сидимо вдома та граємо в якусь гру з дітьми. Коли у сина, у якого порушена нервова система, щось не виходить, він починає кричати, нервуватися, і ми намагаємося його чимось захопити, відволікти.
Наразі я стою в центрі зайнятості. Ми живемо тільки на зарплату чоловіка.
Хотілося б, щоб війна просто зараз закінчилася, але ж зрозуміло, що це не від нас залежить. Іноді таке відчуття, що вона ні за рік, ні за два не закінчиться. Але й десятиліття теж не триватиме.
Я майбутнє своє бачу нормальним, щасливим. Головне – щоб мої діти були щасливі. Я думаю, все буде добре.
