Яковлева Віолетта, вчитель, Енергодарська гімназія №1 Енергодарської міської ради Василівського району Запорізької області

 «Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Чорний день окупації. Вівторок, 6 вересня - день, який змінив все. День, який розділив мій світ на “до” і “після”. Я хочу поділитися своєю історією – історією болю, втрат та надії на краще. Історія нової глави життя, яке почалось з втрати і страху.  

Коли почалася окупація рідного міста Енергодар, моє життя різко змінилося.

Я була вчителем історії – навчала дітей, передавала їм знання, мрії та надії на краще майбутнє в мирній Україні. Але в один день все обірвалося. Життя нашої гімназії зупинилось, і в тому холодному, порожньому класі зникли сміх і дитячі голоси, що колись так наповнювали його. У перший день багато батьків добровільно покинули сім’ї. У коридорах школи стояв дикий дитячий плач. Через декілька днів ворог зайшов до міста. Ми більше не працювали.  Втрата постійної роботи була важкою, але я змушена була жити далі.

Було без перебільшень – страшно. Страшно від ворога поруч, страшно  від невідомості. Ми засинали одягнені і з зібраними валазми, у тиші і темряві, а прокидались від гучних вибухів. Тоді хотілось відчути, що все це сон, але - ні. Так ми жили в окупації півроку. 

Шлях крізь біль і відчай. Ми вирішили їхати. Одне місто, друге, третє… Запоріжжя-Дніпро-Київ. Деякий час ми жили в шелтері, де невеликі дві кімнати і десятки людей, з маленькими дітьми, домашніми улюбленцями і великими валізами. Нам дуже допомагали волонтери, молоденькі місцеві дівчата і власниця шелтеру, яка нещодавно тут проводила спортивні заняття. Велика допомога. Усі сподівались на “тимчасове” проживання. Усі ми бути різні і однакові водночас. У новому місті я намагалася почати нове життя, але не могла забути горе та хаос, які залишила позаду.

Війна розділила і віддалила рідних, але, на жаль, тут не про географію. Війна занадто глибоко засіла всередині нас. 

Народження нової надії. Повернулась до роботи в дистанційному режимі. За великим навантаженням і швидким темпом роботи не помітила змін в собі. У перший місяць проживання в новому місті я відчула, як всередині мене зароджується нове життя. Довгоочікувана вагітність стала радістю і сумом одночасно.

Як буде далі? Чи зможу я витримати? Чуже місто, чужий дім і люди. Рішення було однозначним. 

Доленосна зустріч із янголом-охоронцем. На 7-му місяці вагітності почались передчасні пологи. У лікарні я потрапила до рук великого майстра своєї справи -  Маркуша Івана Михайловича - завідувача відділення патології вагітності Дарницького району міста Києва. Це не просто лікар, це Людина, що врятувала мого сина і моє життя. Мій янгол-охоронець. Якби не він - життя втратило сенс. Переосмислення цінності буденного життя стало для мене справжнім відкриттям. Таким лікарям варто дякувати і бути вдячним все життя. Це приклад того, як варто жити своєю справою і поважати тих, хто дарує нове життя. Я – вимушена переселенка, але жодної тіні дискримінації чи упередженого ставлення я не відчула.

Дуже хотілось би більше таких спеціалістів і свідомих людей. Дуже хочеться, щоб про такі випадки знав весь світ. Це значно більше, ніж слова подяки від чергової породіллі. 

Народження. Народження сина стало для мене надією на краще. Довелось зробити робочу перерву. Психологічний стан поламали навпіл. Сказати, що важко- промовчати. Я почувалася самотньою проти цілого агресивного світу, але поряд було моє маленьке, безмежне щастя. Все ж, я дивилася на  маленького сина, і в той момент здавалося, що все страшне навколо мене не має ніякого значення. Він був моєю маленькою великою надією на порятунок і рух далі. Я мріяла про те, що він не дізнається, що таке тривога і війна. Він не винен, що так сталось. На жаль.

Яке ж неймовірне відчуття – тримати на руках рідну дитину. Скільки сенсу, скільки невичерпної надії та безмежної любові дає таке маленьке диво. Саме це врятувало мене від остаточного відчаю.

Згодом повернулась до вчителювання. Почала нову сторінку життя. Пройшла безліч курсів підвищення кваліфікації і рухаюсь далі. Але ворог знову і знову підносив жорстокий удар. Війна не відпускала нас, продовжуючи крокувати містами та селами, забираючи у нас найцінніше. Жорстока мобілізація забрала багатьох із моїх близьких, і я відчула, як моє серце обривається, коли прощалася з ними. Вони давали обіцянку повернутися, але реальність виявилася безжальною.

Я втратила друзів, рідних, тих, хто був дорогим. Хтось зник без вісті, хтось залишив цей світ. Найважче у житті – втрата близьких і рідних. 

Тривожне сьогодення. Жорстока мобілізація потроху вбиває надію на найближчий мир і спокійне життя. Я не знаю чи буде завтра мій син бачити батька. Я не знаю чи прокинусь завтра в своєму ліжку. Страх окутує мене ще сильніше. Страх пронизує мою душу, але я намагаюся знайти сили, щоб зберегти в собі тендітну надію.

Зараз я живу в постійному напруженні, в атмосфері нескінченної тривоги. Обстріли стали частиною нашого повсякденного життя, як і глибокі тіні втрат, що не дають мені спокою.

Я часто прокидаюся вночі від звуків, які нагадують про війну, що ніколи не закінчується. Важко будувати родинний затишок, коли навколо стільки брехні і болі. Мені досі сниться окупація мого міста, де не має можливості втекти. Я тримаю сина на руках і мрію про те, що одного дня він зможе жити в мирній Україні. Ми виховуємо його, як справжнього українця. Нещодавно його шафа поповнилась маленькою вишиванкою. Я навчаю його любові до життя, проходячи через всі дитячі випробування. Його маленькі рученята допомагають жити, працювати і рухатись.

І попри все, я вірю, що весна, яка приносить нові квіти, неодмінно прийде після цієї важкої лютої зими.

Сподіваюся, що наші страждання назавжди залишаться в минулому, а ми зможемо відбудувати наше життя, наповнене світлом і радістю. Моя історія є черговим потужним свідченням людської витривалості, любові та надії в найскладніших життєвих обставинах. Це не просто особиста історія, а літопис українського народу у час війни, де особисте переплітається з загальнонаціональним. Голос мирних мають почути.