Білозір Дмитро, 10 клас, Заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №17 Торецької міської ВЦА Бахмутського району Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тішкова Олена Вікторівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Важко уявити, щоб мала дитина жила сама по собі: ніхто її не годує, не вчить ходити, не заспокоює, коли болить живіт чи дуже сумно. Малечі потрібна підтримка, бо не має дитина навичок самостійного існування, на відміну від підлітка, наприклад. Але буває й таке, що підтримка потрібна й дорослим людям, бо вони неочікувано опиняються в ситуації, до якої не були готові ні морально, ні матеріально, ні психологічно. Людині потрібна людина.

Мене звуть Білозір Дмитро, я учень 10 класу. Родом я з прекрасного міста Торецьк, яке знаходиться у Донецькій області, але через повномасштабне вторгнення моє життя, як і багатьох людей, поділилось  на до та після.

До останнього я та моя родина сподівалися, що залишимося в рідній домівці, але війна вирішила все за нас. Ми були вимушені покинути рідний край, хоч й наважитися на це було дуже складно.

Утиснувши все життя у дві валізи, ми вирушили до села Панчево, яке знаходиться в Кіровоградській області. Завдяки волонтерам ми знайшли собі тимчасовий прихисток та психологічну підтримку. І тут я зрозумів, що таке єдність українського народу, бо кожен житель цього села намагався якось підтримати мою родину. Я знайшов нових друзів та знайомих, які намагалися відволікати мене від сумних думок про рідну домівку та про те, що я можу більше не повернутися додому.

Але через деякий час ми були вимушені покинути село, бо там не було роботи, а найближче місто далеко, та переїхали жити до Києва.

Коли я опинився в місті мільйоннику, то здалося, що нікому немає діла до наших проблем, та через деякий час я змінив свою думку: як з’ясувалося, у столиці дуже багато наших земляків та, зустрічаючи когось із них, я відчував тепло в душі, я бачив у них частинку чогось рідного. Мабуть, тільки коли людина відчуває якісь життєві труднощі та негаразди, саме тоді вона починає чітко усвідомлювати те, наскільки важлива людська єдність та внесок кожного з нас у підтримку інших людей та країни.

Я маю навіть близький нашій родині приклад такого внеску. Мова йтиме про колегу моєї рідної сестри, яка працювала у екстреній швидкій допомозі - Галину Теряєву. Це людина з великої літери.

Усі найкращі якості притаманні цій молодій жінці. Ще за часів мирного життя в місті Галина врятувала та допомогла великій кількості людей. Вона самостійно виховувала свого маленького сина, працювала, виконуючи важку, навіть часом небезпечну роботу, але попри всі негаразди на обличчі Галини завжди була приємна усмішка. З початком повномасштабної війни, коли більшість працівників підстанції вимушено покинули свою роботу та домівки, Галина навідріз відмовлялася виїжджати з міста, обґрунтовуючи це тим, що їй дуже шкода місцевих жителів, які можуть залишитися без медичної допомоги. Попри часті обстріли Галина не покидала свою роботу і, мужньо працюючи доба через добу, вона  кожен раз поспішала на допомогу іншим, щоразу ризикуючи власним життям.

Але, на жаль, одного ранку, повертаючись з роботи, під час артилерійського обстрілу Галина була поранена. Згодом жінки не стало. Без мами залишився маленький син…

Життя Галини – це приклад того, як людина, гідно виконуючи свій обов’язок та слідуючи своєму покликанню, навіть жертвуючи собою, врятувала сотні життів. Це ще раз доводить єдність та відданість нашого незламного українського народу. Упевнений, що схожих історій величезна кількість. Я хотів розповісти про частку свого життя з початку повномасштабної війни. Тільки об’єднавшись, ми можемо здобути перемогу. Це точно буде важко, але ми вистоїмо. Бо підтримуватимемо один одного. Все буде Україна!