Іванів Магдалина, 8 клас, Радехівська спеціалізована середня школа з поглибленим вивченням іноземної мови

Вчитель, що надихнув на написання есе - Габінет Ольга Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Початок війни. 24 лютого 2022 року. Життя в цей день поділилось на «до» і «після». Здалось би, найзвичайнісінький ранок четверга, але все було кардинально по- іншому. Я прокинулась від голосних розмов батьків, перша думка - війна. Телефон гудів від повідомлень. Сприйняття часу зникало. Вийшовши в той день в місто, я побачила страшну картину. Місто ніби от-от лусне від натовпу людей і машин. Хтось знімав гроші з карти, хтось біг в магазин, хтось в аптеку, а я поїхала з мамою до бабусі.

В цей день у нас не було вибухів, але війна була відчутна. Перша сирена – досі пам’ятаю мій страх.

Найбільше війна була відчутна, коли почали масово приїжджати біженці зі сходу України. Наше місто мало хто покинув, навпаки, наше місто стало домівкою для внутрішньопереміщених осіб, які покинули свій дім заради безпеки. Вперше за роки наше місто об’єдналось. У місцевій адміністрації радехівчани збирали все, що могли. Хтось приносив їжу, хтось одяг, хтось засоби гігієни.

Я віддала свій одяг для дівчат із Маріуполя. Вони підійшли до мене, обійняли та сказали: «Дякуємо за все добро, яке ви робите для нас».

Усі робили все, що могли. Плели сітки для наших захисників, пекли печиво. У ті дні я почала усвідомлювати, що таке допомога, що таке незламність. У місті було незвично: багато незнайомих людей, підлітків, які говорили суржиком, чужі обличчя на кожному кроці. Мене це часто лякало, ніби це я у чужому місті, але з часом це відчуття зникло. Я часто слухала історії цих людей, як хтось вибирався з міста під обстрілами, хтось на власні очі бачив, як горить рідний дім, а хтось власними руками поховав своїх рідних.

Дивлячись тоді на цих людей, ти починаєш уявляти, який біль вони пережили. Говориш їм: «Тримайтеся, ми з вами», але для них ці слова просто підтримка. Біль та ненависть до ворога залишаться у їхньому серці назавжди.

Я робила спільні зустрічі з дітками-переселенцями, ми старались відволікти їх від спогадів про війну. Проте і у нашому місті були прильоти, в цей момент страх пронизував кожну клітину мого тіла. Здавалось, ніби це останні моменти твого життя, коли ракета пролітає прямо над будинком. Минали тижні. Вдома було нудно, тож зробити хороше для тих діток, було одне задоволення. Під час однієї з таких зустрічей до мене підійшла дівчинка з Маріуполя. Вона розказала мені, як вони тікали з міста. В її очах був біль і страх.

В таких моментах я почувала себе розгубленою, бо я просто не розуміла, як підтримати дитину в подібних моментах. Самим нам було тяжко. Не через прильоти, а через нерозуміння.

Завжди в голові крутилось: «А що буде далі? Чи є сенс щось робити далі?». У батьків були проблеми на роботі, почалась криза. Тато пізно повертався з роботи, мама завжди була стривожена. Навчання у нас не було, тому я завжди сиділа зі своїм молодшим братом. За перші місяці  я завжди тягнула свої старі речі, які були в хорошому стані. Часто було відчуття, ніби це непросто допомога, а щось таки більше. Більшого сенсу про поняття «допомога» я зрозуміла, коли сама її потребувала.

Руки кожного дня все більше і більше опускались. У нас в родині не було великих втрат чи біди, але морально було дуже тяжко. Постійна тривога, страх за родичів, які служили – усе це морально вбивало.

Було тяжко рухатись далі, вчитись, самовдосконалюватись і навіть радіти від приємної дрібниці. Я багато плакала. Одного разу в мене почалась панічна атака. Просто від втоми, тривожності і страху. Моїм єдиним порятунком тоді була мама. Вона обійняла мене і сказала лиш одне: «З тобою завжди є люди, які підтримають тебе і навіть в повній темряві, ти завжди знайдеш світло». Це був переломний момент, тяжкий, але те, що сказала мама, стало променем серед великої пітьми. Після тих слів я нібито почала бачити радість в малих дрібничках.

Пишучи це, я усвідомлюю, що за ці три роки війни ми думаємо не лише про страх і тривогу, але і про те, як навчились бути людьми. Як ми, діти війни, навчились робити все, на що були спроможні.

Хтось волонтерив, хтось підтримував, а хтось банально плів сітки. Найбільшого чого ми досягли - це людяність. І прийняли чужого, як рідного. Зараз ті самі біженці стали для нас рідними. Ми ходимо разом в церкву, в школу, в магазин. Наш Радехів став для них домівкою, для когось навіть назавжди. Повномасштабна війна почалась, коли мені було неповних 10, зараз мені 13, і я розумію - війна навчила мене швидко подорослішати. Я зрозуміла, що таке тривога, незнанням що робити далі, але водночас я навчилась допомагати і бути вдячною за кожен день, за кожне добре слово й тишу над головою, за кожну дрібничку.

Для мене допомога стала не просто доброю справою, а й стилем життя. І якщо кожен з нас зробить хоча б трохи - світ навколо зміниться більше, ніж здається.

Іноді ввечері я задумуюсь: а що залишиться після цієї страшної війни? Великі втрати? Руїни? Моральні шрами? Це, звісно, залишиться у кожного в житті, але також – пам’ять. Пам’ять про спільне добро і про те, як тримались разом. Залишиться, як ми у маленькому містечку, куди війна не дійшла фізично, робили неймовірні речі. Як чужі нам люди ставали рідними. Як через деякий час почали розуміти справжню цінність простих речей.

Кожне добре слово, кожні обійми, кожна подарована цукерка - ставали для нас все більш цінними.

Для нас допомога не стала обов’язком, вона стала стилем нашого життя. І якщо ми будемо дотримуємося того, доти ми будемо сильні і незламні. Я мрію і вірю про нашу Перемогу. Коли вранці прокидатимемося не від сирени, а від співу пташок. Коли дзвони будуть лише під час служби у церкві. Коли наша Україна стане вільною та процвітатиме.