Ми зі Снігурівки. Дружина хворіла, і ми не могли виїхати. Вісім місяців були під окупацією поки наші військові не прийшли. Їх зустрічали, плакали, на коліна люди ставали. Зрадники, які у житті не працювали, хліб привозили, продавали під час окупації по 50 гривень буханку. Дерли з нас три шкури. А коли прийшли наші, всі втікли разом з окупантами. Нагребли грошей і виїхали.

Перший день війни до смерті будемо пам'ятати. Ніхто не вірив, а зранку прокинулися, дізналися. 14 березня рашисти вдарили по військкомату, багато будинків постраждали. А 19 березня уже зайшли до нас героями. Що хотіли, те й творили.

Як вони святкували дев’яте травня, це не передати. З самого ранку і до пізнього вечора була п'янка, гулянка, дівчата наші були з ними. Стріляли, по хатах лазили. Що творили - страшне! З порожніх будинків забирали все.

Ліки нам привозили місцеві колаборанти з Херсону. Продавали їх втридорога. Ми змушені були замовляти, купувати. Важко було дуже. А як тільки наші прийшли, припинилася їхня торгівля. 

Води у нас не було, світла теж. Все порозбивали. Ми ходили по воду до криниці. Якщо рано прийдеш, добре. А як пізніше, то людей там було до сотні. З усією Снігурівки з'їжджалися. Доводилось збирати дощову воду. Вона була жовта. Нею неможливо було навіть помитися. Ось так і виживали. Важко було.

Тепер світло і вода постійно є. Перед Великоднем були влучання. Запустили по нам 12 ракет. Здебільшого зруйнували інфраструктуру: школу, лікарні. Нам чути, як Херсон обстрілюють і вдень, і вночі. А у великодню ніч рашисти ударили по церкві. Загинули двоє підлітків. Цвинтарі також розбили.

Дай Бог, щоб війна закінчилася якнайшвидше. Щоб наші пішли у наступ і скоріше вигнали орків.