Сім’я з двома дітьми подолала напрочуд важкий і небезпечний шлях з окупації в складі гуманітарної колони 

Ми живемо в місті Запоріжжя. На другий день війни вирішили з дружиною дітей відвезти до батьків, бо думали, що в селі буде їм безпечно. І коли ми туди приїхали, з 25 на 26 лютого, туди зайшли російські війська і окупували цю територію. Так ми місяць прожили в окупації. Було страшно з дітьми виїжджати через лінію бойових зіткнень, і це було, мабуть, найстрашніше для нашої сім'ї.

Там була паніка. В аптеках ліки всі розібрали швидко. Нам доводилося сидіти в підвалі, і ми всі похворіли. 

Особливо було страшно перші дні три, бо було дуже багато літаків, і великі колони загарбників заходили на територію Запорізької області, е було дійсно страшно.

Нам пощастило виїхати за одну добу 26 березня. Ми потрапили в гуманітарну колону, довго стояли в Токмаку, де оці всі військові ротації були. Було страшно за дітей, бо росіяни прикривалися мирними людьми, які знаходилися в автомобілях. Нас довго тримали на блокпості. Потім ми у Василівці довго стояли. 

Найстрашніше було в сірій зоні, де не було ні наших військових, ні російських. Велика кількість машин, автобуси - всім наказали вимкнути світло, і ми чекали там десь дві-три години, і було страшно дуже за дітей, бо ми думали, що нас розстріляють.  

Ну а потім почався рух, і коли ми вже в Кам'янському піднялися на гору, побачили наших українських військових, і нашу рідну мову почули, вже тоді трішки відлягло, була радість. Ще було страшно, коли їхали з Василівки на Запоріжжя по трасі, і нам заборонили вмикати світло, а вже було темно. І коли ми їхали по трасі, де було дуже багато протитанкових мін, їх було практично неможливо помітити. 

Десь опівночі ми приїхали в Запоріжжя на Епіцентр. Ми якраз попали у комендантську годину в наше рідне місто, де у нас є житло, але нас не пропустили. Нас пересадили в автобуси і відвезли до дитячого садочку і ми там були до понеділка до шостої ранку, і потім нас відвезли знову на Епіцентр, ми пересіли на свої автомобілі і вже поїхали додому.

Батькам уже під 70 років, вони не знають, залишити все те, що вони мають. Пенсії невеликі у них, починати з нуля їм дуже тяжко. Ми теж фінансово не дуже забезпечені, щоб придбати їм житло, і їх тут утримувати ми не в змозі: у нас двоє дітей, і зарплатня вже чотири роки не піднімається. 

Коли батьки там залишалися, всі ж думали, що це буде два-три тижня, ніхто не думав, що це буде на роки. А тепер вони вже і хотять виїхати, але зараз це непросто.  Батьки хворіють, дуже часто попадають в лікарню, і ніхто не знає, як вони перенесуть цю дорогу. Тому чекають.

Хочеться вірити, що війна в цьому році закінчиться, хоча б активні бойові дії, а там далі вже політики нехай домовляються. 

Мрію жити у вільній незалежній Україні, побачити знову своїх батьків вже здорових, і якомога швидше.  Хотілося б, щоб після війни всі зробили висновки, і щось змінилося в нашій країні на краще.