Через два тижні після окупації Олена не витримала нервового напруження: взяла дітей і поїхала до чоловіка у Польщу

Мешкала я в Сінгурівці. Коли окупанти прийшли, ми тільки два тижні витримали і втекли. Я не могла забрати батьків – тато лежав після інсульту, мама також не могла їхати. Переживала за них дуже, але мала вивезти дітей 13, 11 та 8 років. Я в Польщу поїхала з дітьми до чоловіка, забрала його і повернулась в Україну. Щоб не жити в окупації, поїхали до дядька у Дніпро. Кали Снігурівку визволили, ми повернулись додому.

23 лютого я була в однокласниці, а в неї чоловік – колишній військовий. Ми навіть не розмовляли про війну, але вона мені сказала: «Готуй валізу». Я ще так подивилася: яка валіза? А 24 лютого я прокинулась від обстрілів і все зрозуміла.

14 березня літак пролетів так низько і почав бомби кидати на військкомат.

Це був страх і жах. Наші хлопці з тероборони не пускали ворогів, але «добрі люди» здавали їх позиції. Росіяни обстрілювали нас з одного краю в інший і казали, що це ЗСУ.

Коли була ротація у окупантів, ми зібрались: я, доросла донька і троє малих, і поїхали в Польщу до чоловіка.

Тато мій дочекався деокупації і помер. У нього окрім інсульту ще пухлина була. Стан його погіршувався через нервування постійні.

Люди потихеньку повертаються у Снігурівку, не дивлячись на те, що окупанти обіцяли стерті її з лиця землі. У нас тут бахнули перед будинком -  чотири жіночки померли. Росіян потрібно гнати звідсіля. Моя мати працювала в адміністрації. Вона мене підтримує, коли вже відчай бере після цих обстрілів. Каже, що ніякої кацапії тут не буде. Тільки якою ціною свобода нам дістанеться? Швидше  б це вже скінчилося.