Дружині військового з дітьми було небезпечно залишатись в окупації, тому їм довелося виїхати з дому

Я з Луганської області. До повномасштабного вторгнення ми жили тихо і мирно. Чоловік захищав нашу Батьківщину. Коли почалася війна, у мого сина був день народження. Цього дня ми просиділи в підвалах, оскільки Старобільськ обстрілювали, і ми не розуміли, що коїться. А чоловік мій дзвонив і прощався зі мною. Це було тяжко. Навіть зараз, коли згадую, сльози на очах.

Мені чоловік подзвонив 24 лютого десь о третій ранку. Він був під Волновахою. Там почалися обстріли ще раніше, ніж повідомили по телевізору. Я спочатку вухам своїм не повірила: «Яка війна у XXI столітті?» Потім ввімкнула телевізор, і дійсно: о четвертій ранку оголосили війну.

Ми залишалися ще місяць в окупації, бо я думала, що це ненадовго, що невдовзі наші все звільнять. До того ж, було важко виїжджати і домівку кидати, рідних. Але чоловік і старша донька наполягли. Казали, що треба виїжджати, що немає сили в наших хлопців відбити території, бо росіяни лізуть, як мурахи. 

В нашому місті з медикаментами взагалі був жах. Перед тим як виїжджати, ми не могли навіть памперсів дитині знайти в дорогу. А їхати десять годин. Аптеки були  зачинені, магазини також. Продуктів не було. 

Благо, що ми живемо в селі. Були з грибами, і багато консервації в нас було, а ще й картопля, і курочка, і качечка – усе своє. А з магазинами проблема була, та й на вулицю страшно було вийти. 

Доньці-підлітку було страшно. А тоді таке почалося! Росіяни їздили по селах, ходили по сім’ях військових, дітей залякували, дружин.  Ще тоді зв'язок був через інтернет. Чоловік дзвонив і наполягав, щоб ми виїхали. Ми поїхали з перевізником о шостій ранку, і ввечері вже були в Павлограді. Десять годин добиралися.

На блокпостах росіяни всі наші сумки, пакуночки, валізи обшукували й питали, чиї це речі. Моєму сину було два роки, а доньці – п’ятнадцять. Я переживала, щоб хоч дітей не чіпали й щоб не дізналися, що ми сім'я військового. 

Страшно було виїжджати, але лишатися там і дихати з росіянами одним повітрям не хотілося. Коли ми ступили на неокуповану землю, це було таке полегшення!

В Павлограді нам безкоштовно дали пожити, поки не оговтаємося. Люди приютили нас, і ми десь три місяці в них жили. Було приємно, що розуміють нашу ситуацію. Потім ми переїхали до Кам’янського.

Наші близькі зараз в окупації: мої батьки та чоловікові. Зв’язок підтримуємо через WhatsApp. Але в мого батька простенький телефон, і я його вже давно не чула. Через знайомих та родичів дізнаюсь, як він і що з ним. Тяжко їм там.

Хочеться повернутися додому. Це найперше, про що я мрію. Щоб діти знали, що таке село. Хочу, щоб син ріс і знав свою землю.