Косенков Матвій, 9-а клас, школа 300 І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання — Богайчук Тетяна Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

І от вже майже три роки, як почалась війна. Ніхто досі не може в це повірити.

Родичі з інших країн звуть до себе, але я не можу — тут мій дім, моя душа і моя мрія.

Доволі дивно дивитися на людей, які кажуть: "Та не переймайся, все буде добре". Все добре??? Люди гинуть за вільну країну, в полоні страждають від того, що на ранок тобі не млинці, а по лицю з ноги. Гинуть діти, які лежали в лікарні. І ти кажеш — не переймайся? Мені дуже сумно, коли я бачу в очах людей біль, страждання і неспокій. Я почав думати, що це вже не скінчиться, але надія є — причому дуже велика — в наших хлопців, які досі сидять в окопах і вже забули, що таке сон, душ, спокій. Але якщо ми хочемо перемоги, треба робити все для цього — не обов'язково на фронті, в тилу, збираючи хоч якусь допомогу. Знаєте, після того, як я подивився "20 днів у Маріуполі", я зрозумів, що все... Вони більше не побачать своїх дітей, синів, мам, бабусь, дідусів. Я заплакав. Я хлопець, і я заплакав. І я вважаю, що це нормально, бо без сліз на це неможливо дивитися. Сьогодні вночі почалася чергова тривога, я чув вибухи. Ми з батьками одразу пішли в коридор. Я чув, як гучні вибухи і звуки стрілянини, мені стало дуже страшно.

Мама почала молитися, а тато пішов дивитися, що там коїться. Ми ледве заснули, я навіть не пам'ятаю, коли нормально спав.

Мені стало дуже боляче за хлопців, які не сплять, і за тих, хто заснув навіки. Зараз деякі діти радіють тривозі, маючи змогу пропустити математику або фізику. Невже ви хочете, щоб було чути вибухи і ваші батьки переживали? Як на мене, це дуже нерозумно. Сподіваюся моє есе зможе відкрити очі людям на те, що коїться в моїй країні. Мені дуже прикро, що в нас є така країна сусід, яка готова пробити тобі череп через те, що ти розмовляєш українською мовою. На цьому в мене все. Слава Україні!