Кудрявцева Поліна, 9 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №152 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Косицька Олена Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Здавалося, що це якийсь сон, нічний кошмар. Але я знаю, упевнена, що всі сни закінчуються, настає ранок, і я прокинуся, наче нічого й не було…

Пам’ятаю зимовий ранок: я почула звуки, схожі на вибухи. «Та ні... Не може такого бути! Це, мабуть, на будівництві щось впало…». Саме з цього моменту почався мій сон, який я не хотіла усвідомлювати. Але згодом довелося почути підтвердження найжахливішим здогадкам.

«Війна почалася», – промовила моя матуся, сидячи перед телевізором, де й почула нові лячні реалії в нашій країні.

Усі наступні дні були такими, як уві сні, вкриті нібито завісою з густого диму, яка не давала збагнути, що коїться. Багато моментів я не пам’ятаю, наприклад, чим займалася тоді. Дні війни злилися в один, посилився градус болю, і я втратила рахунок часу.

Навіть забула про власний день народження, якого так чекала!

Після закінчення чергового дня, який, здавалося, тривав більше століття, настав час спати. Я комфортно умостилась у своєму спальному місці, що розміщувалося в коридорі, і почала провалюватися в сон... Чулися гучні звуки, але не надала цьому значення. Подумала, що це, як завжди, проїжджають танки біля будинку. І коли це встигло стати повсякденним?

Різко оглушив звук вибуху і вікон, що вилітають. Цей вибух пролунав надзвичайно сильно, стрясаючи повітря та викликали тремтіння в серці, у ногах і руках.

У голові одразу ж проскочили думки, що з матусею та бабусею щось трапилося, адже вони спали у своїх кімнатах. Зараз у пам’яті спливають кадри дуже швидких зборів, незлічена кількість повторних вибухів та істерика… Потім небо. Напрочуд швидко його розфарбували вогні, додаючи жаху.

А далі – моє нове укриття під землею – метро «Холодна гора», яке стало домівкою.

Першу ніч спати там я не могла. Час провела, не усвідомлюючи, що жива. Інші ночі теж мені не подарували обійми Морфея. А дні були сповнені розпачу. Неймовірна кількість різних людей розділяла це дивне відчуття нерозуміння, що буде далі. Сусідами в підземному місті були і багатодітні матері з немовлятами, і групи іноземних студентів, і самотні люди похилого віку.

Але в усіх була надія, що нічні кошмари не можуть тривати вічно…

Наступні шістдесят два дні в метро були хоч і «нещасливими», але оптимістичними. Жителів гранітної домівки ставало все менше, а до нас часто приїздили різні цікаві особи. Аніматори влаштовували лялькові театри, пригощали дітей смаколиками; співаки та музиканти не давали сумувати. Усі вони дійсно відволікали від жахів поза межами укриття. Одного разу до нас завітав Дмитро Комаров! Всі були в захваті від такого неочікуваного візиту! Дмитро був у масці, тому ми спочатку не звернули увагу на таємничого чоловіка... З ним були оператори, фотограф, поліція.

Тож мешканці подумали, що це, як завжди, іноземні репортери чи журналісти. Але позбувшись анонімності, цей чоловік нас дійсно здивував своєю присутністю.

Інші дні були однотипні та гіркі. Станція, що зазвичай гуділа від потоку людей, які кудись поспішають, поринула в нерухому тишу. Ескалатори завмерли, наче скам’янілі гіганти, а вагони здавались вимерлими істотами. Раніше вони слугували людям транспортом, а тепер перетворилися на кімнати мешканців станції.

Цей етап з моєї історії війни та життя доволі дивний. Багато моментів глибоко сховані в пам’яті, їх я не дуже люблю згадувати.

Це старі іржаві цвяхи, забиті в свідомості. Діставати їх боляче, бо вони вже залишили глибокі рани. Проте зараз, спускаючись у метро, нічого такого не відчуваю: це підземний світ, що відкритий для великої кількості людей, та й усе. Коли помітила в собі нейтральні відчуття до колишньої домівки, навіть здивувалась… А війна йде досі.

Українці звикли до життя в умовах війни. Але ми непохитні та мужні, тому не зламаємося під натиском зла.

У кожного своя історія війни… І всі ми очікуємо той світлий та мирний ранок, коли прокинемось та знову відчуємо щастя життя! Але пережитого ніколи не забудемо!