Худас Марія, 9 клас, Комунальний заклад "Чугуївський ліцей №2" Чугуївської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шаровкіна Євгенія Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я Марія. Мені 14 років. Мешкаю в чудовому місті Чугуїв, що на Харківщині. Вже минуло 1000 днів війни. З війною я познайомилась у чотирирічному віці, проживаючи на той час у місті Луганськ. Це був звичайний ранок. Мама готувала сніданок і мала відвести мене до садочка, а сама піти на роботу. Але щось пішло не так. Почули гучний незнайомий звук.

Повз вікна нашої квартири, що на сьомому поверсі, пролітали російські винищувачі, почався обстріл житлового масиву і військової частини прикордонного загону.

Батьки швидко зібрали найнеобхідніші речі, і вже через деякий час я, сестра і мама автобусом прямували у незнайомому напрямку. Я пам’ятаю хаос на автовокзалі,  чоловіків з автоматами, які перевіряли документи. Дуже страшно - я плачу. За декілька годин  дістались невеличкого містечка, де мешкала моя двоюрідна бабуся. Ми зупинились у неї ненадовго, але виявилось назавжди...  

Усім серцем сподівалися, що війна більше ніколи не торкнеться нас, але  помилилися...

Ранок 24 лютого 2022 року. Гучні вибухи лунають на околицях міста, вулиці у мороці.  Знову війна? Мама збирає тривожну валізу і намагається заспокоїти мене. Невже той злощасний ранок 2014 року повторюється? Ми знову їдемо. Цього разу в село до родичів, де гостює моя старша сестра. Там тиша, світить сонце і жодного натяку на жахіття.

Та через кілька годин  село в окупації. Постійний рух військової техніки, гелікоптери, обстріли.

Відсутній інтернет, будь-який зв'язок, закінчуються продукти харчування, ми весь час переховуємось у льосі. Паніка, відчай і непорозуміння. Чому це все відбувається з нами? Саме тоді почала вести особистий щоденник. І в ті дні я зрозуміла цінність свого життя та найдорожчих мені людей.

Квітень 2022 року. Півтора місяці в окупації. Наважуємося  виїхати з села. По дорозі сунуться ешелони військової техніки з символікою «Z» та «V».

Ми щомиті ризикуємо злетіти в повітря. Не можу передати те відчуття щастя, коли  опинилися на підконтрольній Україні території. Ми живі! Ми вдома! Ми вільні! На вулицях Чугуєва лунає звук сирен, чутні  бої за оборону Харкова. Місто під обстрілами майже щодня. Знову небезпека! Знову вимушені їхати. Дорога довга і непроста. Але підбадьорює, що українці згуртувались, зовсім незнайомі люди допомагають їжею, водою, одягом, пропонують житло.  

Ми дісталися в Івано-Франківську область, де прожили чотири місяці. Потім рушили до Польщі. Я пішла до школи і знайшла нових друзів, з якими і дотепер підтримую зв’язок.

Листопад 2022 року. Ми вирішуємо повернутися у рідне місто. Вщент зруйнована рідна школа, будинок культури, де я відвідувала танцювальний гурток, житлові будинки, пошкоджені від ракет майданчики, дитячі садочки. Але попри високу ймовірність ракетних обстрілів місто живе і знаходить сили відновлюватися.

Я безмежно щаслива, що нарешті вдома!

1000 днів війни. Боляче бачити на власні очі і переживати  жахіття. У моєму серці живе тверда віра, що війна неодмінно закінчиться перемогою українського народу. Мою школу, в яку двічі влучили ракетами російські загарбники, остаточно відбудують, і тоді я зможу обійняти друзів, усміхнутися вчителям і  просто пройтися стежкою шкільного подвір`я.

За  дні війни я багато чого переосмислила  у своєму житті. Зрозуміла, що треба радіти кожному прийдешньому дню, ласкавому сонечку, дрібному дощику,  бо завтра цього може не бути.

Я вірю, що мирний прапор України замайорить в кожному куточку держави і неодмінно на моїй малій батьківщині – Луганську! Українці - це нація, здатна відстояти і захистити свою Батьківщину. Слава Україні! Героям Слава!