Іваній Орина, студентка групи 1-Ф Сумського фахового медичного коледжу

Вчитель, що надихнув на написання есе - Яценко Ірина Леонідівна

Війна. Моя історія

Війна торкнулася кожного. 24 лютого 2022 року назавжди розділило життя українців на до та після. За час війни нам прийшлось багато, що зрозуміти та розставити зовсім інші пріоритети в житті. Цей період змусив мене подорослішати ще на декілька років.

Пам'ятаю як зараз, це був звичайний ранок, четвер. Дивлюся на годинник, без двадцяти хвилин вісім. Який жах, я проспала! Воно і не дивно, майже всю ніч готувалася до відкритого уроку з алгебри.

Кричу мамі:

- Що сталося? Чого ти мене не розбудила? Бліда, як стіна, мама тихо, ледь чутно каже:

- Доню, почалась війна.

Книга з біології, яку я брала з полиці, щоб покласти у портфель, випала в мене з рук. У повному нерозумінні перепитую: - Що?

- До школи ти сьогодні не ідеш. Почалась війна. О четвертий годинні ранку випустили ракети на Харків та Київ. Останні її слова пролунали відлунням у голові. Першою моєю емоцією було здивування. До двадцять четвертого лютого двадцять другого року я не чула, що ходять плітки про напад. До того часу я не цікавилася політикою та подібним.

З самого ранку на кухні зібралася сімейна нарада, на якій вирішувалося, що будемо робити далі. Я, як старша дитина в сім'ї, теж доєдналася. Наступним ударом для мене стали слова:

- Я разом з татом йду на роботу, а ти залишаєшся вдома наглядати за тяжко хворим дідусем разом з бабусею та меншим братом. Мій жах неможливо було передати словами. Я дуже хвилювалася за рідних. Але мені прийшлось швидко взяти себе в руки.

Паніка ні до чого. До того ж я не можу показувати свій страх батькам, для них я маю бути опорою.

З заводу батьки повернулись доволі швидко. Тоді я ще не знала, що найстрашніше попереду. Після повернення батьків ми з мамою пішли до аптеки, яка знаходиться неподалік нашого будинку. Поки ми стояли у величезній черзі почули, як біжить дівчина і голосно кричить: - Танки в Бездрику!

Чую, як мама тихо шепоче мені: - Ця жінка з моєї роботи. В неї батьки там живуть, значить інформація правдива.

Рівно о десятій годинні під моїм вікном проїхав ворожий танк. Мати з батьком почали говорити пошепки між собою. Казали щось про окупацію. Окупація? Для чотирнадцятирічної мене це слово було не знайомим, але по обличчях рідних можна було зрозуміти, що нічого хорошого чекати не потрібно.

Того дня більше нічого страшного не сталося, але цей день назавжди лишився приводом моїх нічних жахів.

Усвідомлення того, що відбувається прийшло не відразу. Зрозуміла я наскільки все погано тоді, коли вночі мене розбудив дуже голосний свист. Спочатку подумала, що хтось з домашніх поставив чайник на плиту і він противно завиває. Який мене охопив жах, коли я згадала, що в нас електричний чайник і він не свистить. Якби не мама, то певно я так і залишалася стояти стовпом.

Вона швидко повалила мене на підлогу. Через декілька секунд неподалік пролунав вибух. Задрижали стіни, але вікна витримали. Після того випадку я серйозно задумалася наскільки близько до загибелі я була. Мені не так страшно було за себе, як за рідних.

Моє життя кардинально змінилося з початком повномаштабного вторгнення. Довелося навчитися жити з повним розумінням того, що завтра може не настати. Також війна навчила мене знаходити сенс та зберігати оптимізм, відчувати єдність та підтримувати одне одного навіть на відстані.

У цей нелегкий час я навчилася цінувати кожен день з рідними людьми. Війна мене змінила. Змінила вона і моїх рідних. Ми стали більше цінувати одне одного.

Зараз я навчаюсь у медичному коледжі і, як можу, допомагаю нашим військовим. У кожного свій фронт. Кожен робить те, що найкраще вміє – для перемоги!