«Рідний край за чорним простирадлом…»

Михайло Козачок, 16 років, Балаклійський ліцей, м. Балаклія

Есе «День, коли для тебе почалася війна»

Уперше слово «війна» я почув від свого діда Костянтина, який у бесідах зі мною, маленьким, передавав свій «дорослий» життєвий досвід. Дід не брав участі у війні, яка колись називалась «Великою Вітчизняною», а потім стала «Другою Світовою». Він народився вже після, а у «війну» полюбляв грати з друзями-однолітками.

З розповіді діда запам’яталося, що хлопці ділилися на «наших» і «німців», причому ставати «німцем» ніхто не хотів. Можливо, саме через ці «хлопчачі забави» слово «війна» для мене не пов’язувалось з людським болем, смертю і руйнуванням. Навіть коли в школі почали вивчати історію, на «задвірках» моєї свідомості війна залишалася грою.

Другим кроком в осмисленні справжньої суті війни стали братські могили, у яких покоїться прах загиблих солдат. Тільки в рідній Балаклії таких поховань декілька, а скільки ж їх по всій Україні?! Якось я прочитав публікацію в місцевій газеті «Вісті Балаклійщини», де згадувався Барвінківсько-Лозівський «котел» травня 1942 року, у якому німці, за термінологією діда, «поклали» 270 190 «наших». Чисельність мешканців Балаклії  близько 27 000 осіб, тож виходить, що в «котлі» загинуло десять Балаклій! Моторошно!..

Третій крок в моєму особистому літописі «Я і війна» стався 23 березня 2017 року, коли в місті Балаклії близько третьої ночі почалися вибухи і пожежа на складі боєприпасів.

Сім’єю вибігли на вулицю. Перед очима страшне видовище: мовчазною чорною рікою рухався натовп. Матері несли на руках дітей, старих і немічних родичі вели під руки, інваліди рухались на візках… Рідний край за чорним простирадлом…

Колективний страх натовпу перейшов до мене і я довго не міг заспокоїтись. Цей страх виникав знову, коли я переглядав документальний фільм про події тих днів, а вірш, що звучав за кадром, підсилював враження:

В небі – квітка нечистої сили…

Спалах!.. Грім!.. Дим!.. Ракет каламуть!..

Наче Землю страшне щось збісило,

і ці пазури хмари шкребуть.

Ось іще! Та іще! Боже милий,

захисти і загинуть не дай!

Та гримить грім страшенної сили,

Балаклійський здригається край.

Що то буде? Скажи мені, Боже,

чом ти пекло створив на Землі?

Чи то розум людський переможе,

чи то люди загинуть в імлі?

Здається, саме тоді я зрозумів, що таке війна. Війна… Яке коротке, але страшне слово, що несе з собою горе, зло, біду…

І тут мені знову згадується рідний дід Костянтин, який, займаючись господарськими справами, любив мугикати під ніс пісню, де були такі слова:

Так пусть же Красная

Сжимает властно

Свой штык мозолистой рукой,

И все должны мы

Неудержимо

Идти в последний смертный бой!

Подорослішавши, я знайшов повний текст улюбленої пісні діда в книжці радянських часів. У коментарі до пісні пояснювалося, що це пісня часів Громадянської війни, тієї війни, що охопила Російську імперію і деякі прилеглі до неї країни після державного перевороту 1917 року - Великої Жовтневої соціалістичної революції. Але це була війна не «німців» і «наших», а «наших» і «наших». Полягло в тій війні від 10 до 17 мільйонів осіб, а близько двох мільйонів чоловік емігрувало.

Прикро, що через 70 років держава, за яку загинули мільйони найкращих, перестала існувати, а лозунги радянської влади, які були начебто правильними, виявилися брехливими: «Вся влада Радам», «Заводи робочим», «Мир народам», «Земля селянам», «Хліб голодним». Цей історичний приклад наочно демонструє, що за війною, яка здавалась суперсправедливою, стали скалічені людські долі.