«Ми навчилися радіти електриці та тиші»

Лавренова Анастасія, Красногорівський ОЗЗСО, м. Красногорівка, Донецька область

У конкурсі есе "Один день" її  робота зайняла 3 місце.

Це було звичайне літо – літо 2014 року. Воно обіцяло бути яскравим, жарким, веселим, з мріями, планами та морем.

Хоча в розмовах дорослих вже з'являлися слова «Війна», «Стріляють», «Війна». Але це було все так далеко і неначе неправда. Десь на іншій планеті. Де завгодно, але точно не тут, не в нашому місті. Поки не настала та сама ніч.

Я лягала ввечері у свою постіль і навіть подумати тоді не могла, що мене розбудить не мамин голос. Ні. Гуркіт. Дуже сильний у тиші ночі. Страх. Невідомість. Розгублені та перелякані батьки. Не правда! Так не буває! Цього просто не могло статися…

І одразу погасло світло. Відсутність світла – чомусь це лякало найбільше. Не світиться годинник у ночі, не гуде холодильник, погас нічник у кімнаті. А вранці був поспіх і невизначеність. Пам'ятаю тільки, що мама сказала взяти із собою улюблені іграшки, бо ми маємо поїхати на кілька днів.

Море все-таки було того літа. Але не кілька днів розслабленого відпочинку, коли поспішаєш увібрати в себе все сонце і насолодитися лагідними хвилями на рік уперед. А болісний місяць очікування.

І ті самі питання – коли це закінчиться? Що з нашим будинком? Що з нашим містом? Що з моєю школою? А друзі? Де вони? Чи живі? Коли ми зможемо повернутись додому?

Але літо закінчувалося, а війна ні. І додому треба було повертатись. Повертатися в порожнє, зруйноване місто, без води, світла та газу.

Я погано пам'ятаю подробиці тих днів, але мені ніколи не забути вечори при світлі свічок, як ми сиділи всією родиною на кухні і грали в ігри. Тихі та спокійні вечори.

Але так було не кожного дня. Саме тоді я по-справжньому зрозуміла, що таке війна, обстріли, жах. І з'явилося нове слово – «гради». І підвал.

Навіщо раніше у нас вдома був підвал? Тато там щось робив із насосом. Мама зберігала банки з компотом на полицях. Але мені підвал був не потрібен, мені не було чого там робити.

Це я так гадала. Але не «гради». Їм було байдуже, що я колись думала. Тепер я мала навчитися спускатися туди дуже швидко, так швидко, як тільки могла. Я навчилася. І сидіти там, склавшись у грудку і закривши вуха, щоб не чути цього гуркоту. Що завгодно, аби його не чути. Припиніть!!!

У свою школу я більше не змогла повернутися, тому що її зруйнували. Туди я ходила до 1-го класу, там на останньому дзвінку я дзвонила в дзвіночок на руках у випускника. Там знайшла друзів. Але друзі роз'їхалися, а в даху школи були дірки від снарядів.

Я хочу сказати «дякую» війні за те, що вона дала мені можливість спокійно ходити до першого класу і дзвонити в дзвіночок на останньому дзвінку. Адже перший клас – це дуже важлива подія у житті людини. У мене вона була. Дякую. Дякую тобі, війно, що не почалася на рік раніше…

Але і з цим ми впоралися. Я пішла до іншої школи, знайшла нових друзів. Ми навчилися жити без газу, навчилися радіти електриці. І тиші.

Моє життя змінилося. Війна розділила його на «до» та «після». Тепер я ходжу вулицями рідного міста і бачу ці рани, залишені снарядами та вибухами. Дірки у стінах будівель, розбиті вікна, обірвані балкони. Порожні будинки. І мине дуже багато років, поки наше місто стане колишнім, поки затягнуться ці рани. Але рани в душах людей не затягнуться ніколи.

7-й рік триває війна. Навіть не віриться. А ми, наївні, хотіли місяць пересидіти на морі. І нехай уже немає таких вибухів, які розривалися в перші роки, нехай говорять про перемир'я, про припинення вогню. Ні, наша війна не закінчилась.

Я Лавренова Анастасія, й мені 14 років. Майже половина мого життя пройшла у війні. І я прошу: зупиніться!