Білоцерковець Дмитро, 9 клас, Бердянська гімназія "Гармонія" Бердянської міської ради Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Крот Валентина Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Коли я навчався в початковій школі, то дуже заздрив одноліткам, які вже їздили за кордон, бували в Діснейленді. Мені теж дуже хотілося, але все було не на часі. Тоді ніхто не знав, що незабаром усе зміниться, а я не тільки поїду за кордон, а й житиму там. Виїжджали з Бердянська не одразу, але, коли закінчилися гроші, а у батька призупинили роботу, почали збиратися. Було важко лишати все і всіх, але жити хотілося більше, тому вирішили забрати кішку Лапу, три системні блоки, три монітори, усі важливі документи та одяг на перший час. Склали все в машину і поїхали через Оріхів. Нас чекала неокупована Україна. Дорога була важкою. Проїхали 15 блокпостів загарбника під свист ракет та автоматні черги.

Було страшно: перевіряли на кожному блокпосту все і всіх,  стріляли перед нами, щоб налякати. З восьмої ранку до одинадцятої вечора була дорога до Запоріжжя.

Ранок першого квітня ми зустрічали в Дніпрі. Тут і оселилися майже на рік. Місто одразу стало улюбленим, бо спочатку ніби і не було там війни взагалі! Магазини, банкомати, кафе працювали. Можна було спокійно прогулятися. У мене з'явилися друзі. Навчання продовжив онлайн у своїй гімназії, то ж і з однокласниками та вчителями був на зв'язку. Батько навчив їздити за кермом. У мами і тата була тепер робота. Не забували й про тих, хто залишився в Бердянську: передавали ліки, продукти. Допомогали, як могли. На мій день народження ми їздили лісом на баггі, а я сам був за кермом квадроцикла! Було дуже класно.

Та ближче до зими стало гірше, бо опалення та світло частіше не було, ніж було, хоча і в цьому ми знаходили великий плюс:  родина об'єднувалася в одній кімнаті, де сідали за стіл грати в різні настільні ігри.

За цим я буду сумувати більш за все. А от за ракетами та частими прильотами - ні, бо сусіднього будинку, за триста метрів від нашого, не стало взагалі... Тепер усім було дуже страшно, мама часто плакала. Вирішили їхати за кордон. Знову зібрали документи, вони з'явилися навіть у нашої кішки Лапи, яка тікала разом з нами з окупації. Досвід переїзду вже був, тому було все швидко. Завантажились і знову в дорогу. Ось і в мене перший "закордон". Один великий плюс у інвалідності батька це те, що його випустили з України без проблем, тому ми переїхали до першого від українського кордону польського міста Ряшів, щоб хоч так бути ближче до рідної землі. Це було 2 лютого 2023 року. Не про таку поїзку я мріяв!

Спочатку було важко адаптуватися, бо морально ми всі відчували провину за те, що кинули країну у війні. Цей тягар був довго.

Не відразу звикли до петард та фейерверків, галасу та сміху, нічного сяйва міста. Та плюси перемогли – і ми теж почали  посміхатися. У Польші мама народила мені сестричку Алісу, яку я не дуже хотів, але, взявши на руки, відразу зрозумів, що люблю її і буду найкращим братом! Навесні, коли Аліса підросла, ми поїхали в Німеччину. Побували в Берліні у різноманітних музеях і зоопарках, визначних місцях та рейхстазі! Було дуже цікаво, не вистачило часу на все. Кататися в метро Sban та Uban дуже цікаво, бо вперше був у наземному. Видно різні райони Берліну –  від старих до супер нових! Ми так і живемо в Польщі. Переїхали на більшу квартиру. Аліса почала ходити. У мене знизився зір: багато часу проводжу за комп'ютером.

Навчаюся у бердянській гімназії, бо хочемо повернутися в Україну. За цей час звикли жити на чужині, і ніби все добре, але тут ми не вдома.

Зараз у мене інше бажання – повернутися! Хочу, щоб не було в Україні зруйнованих будинків, ворожих блокпостів, заплаканих людей. Тепер я знаю: обов'язково збудеться те, чого дуже бажаєш.