«Реально було страшно за дитину, за себе»

Стрес, отриманий через війну, забрав життя батька Ганни. Переселення зруйнувало її заміжжя. Зазнавши нестатків, колишня донеччанка намагається налагодити нове життя у столиці.

Війна для мене – це насамперед розлука з близькими, неможливість навідатися до своїх рідних і приїхати на землю предків. Я, наприклад, не змогла потрапити на поховання батька.

Як для мене розпочалася війна? Перша мить – коли біля санаторію «Шахтарські зорі» в Донецьку розпочалася стрілянина. Це було 9 травня. Ми з дитиною гуляли неподалік, біля Льодової арени він катався на роликах, займався хокеєм. Зателефонувала моя кума і, як звичайно, запитала: «А ви де?» – «На Льодовій арені гуляємо, як завжди». Вона каже: «А ви що, не чуєте, що відбувається?» Справа в тому, що ми були з одного боку арени, а стріляли з іншого боку, і, мабуть, через те, що вона величезна й металева, звук відбивався, і нам не було чутно.

Мені пощастило в тому плані, що ми жили в досить безпечному районі, на вулиці Щетиніна, біля Льодової арени. Там і досі досить спокійне місце. Я тільки бачила техніку, озброєних людей, чула вибухи, дивилася, як літаки розверталися над нами. Але так, щоб десь на моїх очах щось вибухало, гинули люди – мені пощастило, такого не було.

Був складний період, коли ми переїхали до Дніпра. Страшно почати життя з нуля, поїхати з валізою на море й ніколи не повернутися додому. Багато хто не розуміє, як це. Я їм рекомендую зібрати валізу, поїхати на море, закрити квартиру й пожити шість років із цією валізою.

Ми не відчуваємо цінності багатьох речей, найпростіших, найелементарніших, побутових. Наприклад, коли хочеться щось приготувати, припустимо, вареники з картоплею або пиріжки з картоплею, а для їхнього приготування потрібна товкучка для картоплі. Але вона коштувала дуже дорого для мене! Або, наприклад, я купила кофту в секонд-хенді, яка вночі у мене була подушкою, а пралася вона лише на вихідні, і я не могла вийти надвір, бо вона була одна.

Плюс не здавали нам житло, ми не могли переїхати, бо багато хто з людей розповідав якісь страшилки про злісних переселенців, неадекватних, які заїжджають, потім не виїжджають. Колишній чоловік жив місяць на роботі на складі, бо не зміг винайняти житло, а ми продовжували жити на морі. Дитина за півроку змінила три школи, будучи у другому класі.

У мене ще була така мить. Я збиралася виїжджати, працювала бухгалтером віддалено й повезла роботодавцям документи, печатку. Їхала в автобусі, а назустріч мені їхав БТР чи танк. На задньому фоні лунали вибухи, а поряд стояла жінка в помаранчевому жилеті й поливала троянди. І в мене дисонанс у голові, сльози на очах, і я не розумію, що робити. З одного боку, може, не треба нікуди нам бігти, людина собі спокійно троянди поливає. З іншого боку, я розумію, що не хочу, щоб моя дитина бачила танки на вулиці.

Після того як виїхали, нам довелося деякий час жити з чоловіком у різних містах. Це посприяло тому, що ми розлучилися. Кожне сімейне свято, Новий рік, Різдво я проводжу удвох із сином. У нас була велика дружна сім’я, свята відзначали разом із моєю сестрою, дітьми, із чоловіком. Ми всі збиралися в мами, і завжди це було класно. Зараз там усе заміновано. А ще я втратила тата «завдяки» війні, бо в нього виявили рак. Я вважаю, що найголовнішою причиною хвороби є стрес.

Найголовніше, звичайно, - проблема із житлом. Але я вже навчилася не здаватись. А ще зрозуміла, що мені потрібно оволодіти додатковими навичками, як зараз кажуть, компетенціями, які я могла б застосувати в будь-якій країні, мало як життя повернеться.