меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
Данило Ушкаць

«Хіба можна сховатись від війни?»

переглядів: 356

Данило Ушкаць, Красногорівський ОЗЗСО,  Красногорівка Донецька область

У конкурсі есе "Один день" його робота зайняла 3 місце

Вчитель - Лариса Верба

Данило в 2013 році
Данило в 2021 році

Яким я запам’ятав перший день війни? А який день такого далекого і такого близького 2014 року можна взагалі можна вважати першим воєнним днем, тим самим днем, коли життя і не тільки моє, а всіх жителів України, поділилося на «До» і «Після»…

21 травня 2014 року мені виповнилось 8 років. Це мало чи багато? Що міг запам’ятати маленький хлопчик?

Пам’ятаю свій будинок, школу №119, друзів, як нам було класно разом. Пам’ятаю бабусь на лавочках біля під’їзду, а ще – спортивні змагання на травнені свята, які батьки нашої пятиверхівки влаштували для своїх дітей. Квадрати для естафети, накреслені крейдою, веселий сміх мого брата Іллі та підбадьорливий оклик його дівчини Аліни: «Данька, уперед! Ти  - найкращий». І все таке яскраве, барвисте…

А потім дуже низько почали снувати над містом літаки, а очі моїх батьків такими сумними. Тато на вулиці майже не випускав моєї руки, а мені було так незручно і трішки соромно: я ж дорослий.

Якось мій сусід Микита, граючись зі мною у дворі, сказав, що вночі будуть бомбити Путіловку. Його батько працював в міліції – я йому повірив. А з аеропорту, який був так близько від моєї домівки, доносились страшні вибухи… Війна робила кроки, на жаль, не останні…

Мені стало страшно і тато відвіз мене до бабусі, в центр міста. Але хіба можна сховатись від війни? Хіба для неї значення, скільки тобі років – 8 чи 80? Бабуся розповідала мені казки, але я не пам’ятаю жодної з них. Я пам’ятаю лише жах,мені хотілося сховатися під ліжком, накритися з головою ковдрою і нічого не чути…Скільки триває ніч? Думаєте, 6, 7, 8 годин? Помиляєтесь. Вічність. Почалась війна…

Батьки вирішили виїхати з міста в наш будинок у селі Широкине. Вони хотіли сховати мене від війни, думали, що море заспокоїть і втішить мене.

Ми їхали довго, нашу автівку постійно оглядали озброєні люди, і тоді я вперше побачив справжній автомат. Знаєте, мені було не цікаво, мені було начхати і на військову техніку, і на колючий дріт  і на окопи. Я заплющував очі, а потім розплющував їх – сподівався нічого цього не побачити.

Ні, ми не затрималася довго в селі, хоча мама встигла записати мене до місцевої школи. Уже в серпні поруч із селом почали розриватися снаряди.

І знову дорога, блокпости, що лякають, нескінченні черги. Ми оселилися у дідуся. Як мені було добре в нього! Мене знову записали до школу. Нові друзі. Але війна змією приповзла за мною: мінометні обстріли, «гради» за вікном, будинок як під час землетрусу, скло у віконцях гримається та страх, що вранці ти можеш не прокинутися. Я кричав, що треба втікати, я кричав, що не хочу вмирати.

Ми знову тікали від війни. Подалі від лінії фронту. Батькам було важко знайти квартиру: «донецьким» відмовляли. Я переходив із однієї школи в іншу, і знайшов свою улюблену  19 школу. Мені подобається це місто у спокою та затишку, щоразу коли чув гуркіт  ліфта, я здригався, я боявся, що війна настигне нас тут. Я переїхав до Красногорівки.

Мені 15 років. Восьмий рік я не був вдома. А де, власне, мій дім! Де взагалі моє місце?

Донецьк 2014 2021 Текст Історії мирних діти 2014 зруйновано або пошкоджено житло 2021 Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій