Камінська Ангеліна, 10 клас, ОЗО "Дунаєвецький ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лісовська Тетяна Леонідівна

 «1000 днів війни. Мій шлях»

Рівно тисячу днів тому життєвий шлях кожного із нас розділився на «до» та «після». Але саме це «після» об'єднало усю українську націю. Ранок 24 лютого об’єднав наші дороги, створивши єдиний шлях для нас усіх з безліччю перешкод для кожного. В українців з’явилося одне спільне горе: «сусіди» хочуть стерти їх з лиця землі. Люблячих жінок і матерів розлучають з дорогими їм чоловіками, синами й доньками.

Маленьких дітей безжальні вороги залишають сиротами. Мирних жителів вбивають. У всіх одна проблема. Але у кожного різна історія.

Я пам’ятаю яким був для мене той фатальний ранок. Ще не знаючи новин, з посмішкою на вустах я йшла до школи. Аж раптом мене зупинили: "– Куди, дівчинко, йдеш з рюкзаком? – До школи. – Повертайся додому. Війна."

І вмить посмішка злетіла з моїх вуст. Яке страшне слово – «війна»!

Стало моторошно, адже це було не ехо що долинало з минулого, а дійсність, яка тепер стосувалася і мене – маленької дівчинки, яка мріяла про спокійне радісне майбутнє для себе та своїх ближніх. В будь-який момент моє життя та життя моїх рідних могло обірватися по забаганці ворогів. Але цього не сталося. Адже у нашої України є ангели-охоронці: хоробрі військові Збройних Сил України. Сильні та могутні, вони прикривали собою своїх земляків. Я захоплююся ними, їхньою відданістю своїй Батьківщині, та готовності її захищати.

Дякую усім військовим за те, що неодноразово жертвували своїм сном заради тихої для мирних жителів ночі. І доземний уклін тим, хто прибув додому уже на щиті.

Заради України ці люди пожертвували найдорожчим – своїм життям, яке могли прожити довго і щасливо, у колі родини та друзів. Велика шана і рідним військових за те, що вони виховали таких благородних, рішучих, сильних людей. Я була однією з тих людей, які відчули на собі як це – втратити рідного-військового. Це дуже боляче. Адже здавалося ось ще вчора цей добрий чолов'яга жартував, мав плани та надію на світле майбутнє… а сьогодні його несуть у труні четверо побратимів. Він більше ніколи відкриє очей на зустріч радісним сонячним променям, ніколи не усміхнеться. По вині ворога він лежатиме у землі…

Я ніяк не могла стояти осторонь, надіючись лише на військових. Я почала активно донатити та брати участь у всіх благодійних заходах, які влаштовувала моя школа. Неодноразово виступала на благодійних концертах.

Кожен може зробити внесок у перемогу України. У магазинах, аптеках, кав'ярнях та торгових центрах дуже часто можна побачити невеличкі скарбнички з написом «Для ЗСУ». І кинути туди бодай декілька гривень – це найменше що ми можемо зробити. Не забуваємо і про людей, у яких війна забрала домівку та тепле родинне коло. Адже вони все ще потребують цього. Надання прихистку переселенцям – ще одна добра справа. Пам'ятаємо, що тільки разом ми сильні! Разом ми непереможні, і ворог іще недовго буде сміятися! Слава Україні!