Базарова Олександра, вчитель, Лисичанський ліцей № 6

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни… Три слова – страшенний біль! Навіть у найстрашнішому нічному жаху я не могла собі уявити, що доведеться пройти цей шлях й жити виключно надією.

Я народилася в мальовничому містечку Рубіжне на Луганщині. Воно було маленьке, затишне, приємне і – моє! У сусідньому Лисичанську жили мої бабуся й дідусь. Своїми руками побудувавши будинок, який згодом став моїм, вони прожили там майже все життя й, на щастя, не дожили до подій 2022 року. Ми з чоловіком у 2016 році перебралися у Лисичанськ, переживши всі події 2014 у рідному Рубіжному.

Навіть не уявляли, що повернеться у стократному вигляді й доведеться кидати усе!

У лютому я почувалася недобре, постійно казала чоловікові, що щось буде. Він сміявся й заспокоював: « Хандра. Все минеться. Кацапи не зовсім дурні, щоб починати війну!». Виявилося, зовсім! У нас гриміти почало не 24 лютого, а набагато раніше, тим самим підсилюючи мій страх і занепокоєння, проте навіть у думках не виникало бажання зібрати все цінне з будинку і підготуватися до втечі. Вранці 24 все почалося, я поїхала у Рубіжне з дитиною, бо була впевнена – хімзавод «Зоря» врятує місто від обстрілів, як у 2014, та де там! Рубіжне почали обстрілювати набагато раніше від Лисичанська. А ми перебували саме там.

З дому ми перейшли в укриття й пробули там 10 страшних днів, які до сих пір змушують нас лякатися звуку літака, який пролітає над нами, або дуже голосного грюку.

Перебуваючи в укритті ми випрацювали собі звичку казати: «Це я», якщо зачіпали щось таке, що грюкало: двері, дверцята, щось падало, аби інші люди, які перебували з нами, не лякалися різкого звуку. Ця фраза жила з нами ще півроку, викликаючи сльози, на спокійній території України, куди ми втекли.  Евакуація з нашої області була провалена повністю, нічого не було зроблено. А те, що було в наявності – це автобус або потяг, який вміщує у 100 – 150 разів менше людей, ніж бажають евакуюватися. Ми тікали самотужки: 1 машина, 13 людей, 2 собаки, 2 киці. Виїхали дуже далеко, перетнувши всю Україну. Знали, туди не дотягнеться поки що.

Мої брати військові з 2015 року, тому вони вказали нам напрямок – захід! Приїхали в село: тихо, світло, тепло, є вода й інтернет – тоді це здавалося найкраще місце на землі!

Потім переважно всі роз’їхалися, залишилася тільки моя сім’я: троє нас, три собаки й дві киці. Ви спитаєте: звідки взялася третя собака? Я вам дам відповідь: ми за нею  поверталися з чоловіком у Бахмут, тоді він був ще не знищений. Нам її в останній день перед окупацією вивезли військові з нашого дому в Лисичанську ( там залишалася моя мама, яка сама виїхала, а собаку не змогла забрати), дяка їм і Богу. Проїхали 2500 км за три дні, віддали в ЗСУ машину, але забрали найдорожче – нашу собацю.

Більше ми не поверталися навіть на територію лівобережжя. Все наше майно, пам’ятні речі, фотографії, будинки, машини та інше лишилося вдома: 90% знищене, 10 % спаплюжене.

Зараз прийшло розуміння того, що ми вже ніколи не повернемося додому. Бо дому немає! Його знищили, згвалтували, спаплюжили…Назад час не відмотаєш і не повернеш того, що пройшло, на жаль. Як живемо ми зараз – дуже дивно. Працюємо: я на своїй роботі – учителем у лисичанському ліцеї № 6, чоловік – у структурі наближеній до ЗСУ, дитина ходить у місцеву школу та гуртки, намагається знайти друзів.

Але все одно, залишається стійке враження, що ми тут тимчасово. Що скоро цей страшний сон закінчиться й ми повернемося додому. Хоч знаємо, що це не так!

Будуємо нове життя, намагаючись забути старе. Проте це надзвичайно важко: починати з нуля, втративши все, до останнього. Але з нами найголовніше: ми втрьох,  собаки,  киця, спогади про Луганщину й сподівання на майбутнє. Віримо в ЗСУ та перемогу! Все відновиться! Чи ні…