Сотнікова Дар'я, 11-а клас, загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №5 ім. Валерія Доценка

Вчитель, що надихнув на написання — Пєвнєва Ганна Геннадіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Початок… 24 лютого 2022 року. День повномасштабного російського вторгнення в Україну. Війна. Для більшості українців саме ця дата є початком. Початком війни. Для багатьох цей день асоціюється зі страхом, нерозумінням, утратою. Мій ранок не почався о третій сорок ночі з вибухів чи сирен. Про те, що сталося, я дізналася з новин.

Для мене ця війна розпочалася, коли мені було 5 років. Я жила в Донецьку, це був 2014 рік. Саме тоді я вперше почула вибухи.

І досі добре пам’ятаю той день. Тоді я ще ходила до дитячого садочка. Ми були змушені виїхати до безпечнішого міста. Ненадовго, як думали мої батьки тоді. Ми змінили п'ять місць проживання і опинилися в Димитрові, який тепер має назву Мирноград. Там я пішла до школи. Жили в українському місті, і здавалося, що все буде добре.

24 лютого 2022 року все розпочалося знову, але вже в більшому масштабі. Мабуть, у той день я ще не повністю розуміла, що відбувається. росія проявила більшу агресію. Із новин я дізналася, що розпочалася війна.

У кінці березня 2022 року ми виїхали на захід України, до Львівської області. Там було спокійніше. 

Але через півроку ми переїхали до Луцька. У той час мого батька мобілізували до ЗСУ.

Нині він служить у війську, а ми підтримуємо зв'язок із ним час від часу. Через кілька місяців нам знову довелося повернутися до Мирнограда.

8 березня 2024 року. Із чим у вас асоціюється це свято? Напевно, із квітами чи привітаннями. У мене ж тепер інші асоціації. О 4 ранку я почула гучний вибух. Недалеко від нашої будівлі був «прильот». Спочатку один, а потім і другий. За цей короткий час я згадала момент із твору, де герой готовий був вірити чи молитися будь-кому. Дивно, але так було. Тоді я відчувала себе так само. І чому в такі моменти кажуть, що життя проноситься перед очима? Відчуваєш лише страх і нерозуміння того, що буде далі.

Думаєш, що станеться з тобою в наступні секунди, готова вірити у вищі сили. Пам'ятаю, як тремтячими руками я набирала повідомлення однокласникам: «Усе добре. Живі».

Наступну ніч, як і кілька інших після того жаху, було важко пережити. Постійний страх, який мені не властивий, не відпускав.

Сон приходив важко, засинала лише близько третьої ночі, бо боялася чергових «прильотів». Рашисти підступно б’ють уночі, коли люди сплять та не встигають оговтатися, щоб урятуватися.

Після «прильоту» 8 березня 2024 року ми знову переїхали, бо наш будинок зазнав руйнувань, і не лише наш. Наслідки тих подій залишили свій кривавий слід у моїй свідомості. Так ми повернулися до Луцька, де я зараз перебуваю. А що буде далі — не знаю.

Війна триває, і наразі, на жаль, кінця її не видно. Країна бореться. У багатьох людей змінилися долі, і в мене теж. Але не все так погано. Ми живемо, а значить, наш рід буде продовжуватися. Будуть нащадки-українці. Нам обов’язково треба вистояти і перемогти. Поки ми боремося – ми живемо.

Мирноград поки тримається. Що буде з нашим домом і містом — не хочу навіть загадувати. Але ми живемо. Живемо та тримаємося. Із мамою і сестричкою. Чекаємо на тата. І віримо в краще.