Сангов Анна-Марія, 9-а клас, Ужгородський мистецький ліцей "Перспектива"

Вчитель, що надихнув на написання — Семен Оксана Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

У перші дні повномасштабного вторгнення я не одна була налякана та стурбована ситуацією, що склалася в нашій державі. Для мене все життя спинилося, мною опанувало нерозуміння того, що відбувається. Чому? Для чого? Яка мета цього безглуздя? Ніби весь світ зупинився, все що я робила, не мало сенсу для мене, тільки занепокоєння, що буде далі? Що робити далі? А ніхто не знав і це лякало. Неготовність до цієї війни вибила мене з колії.

Одне я розуміла чітко: ця війна для того, щоб знищити нас, як націю. 

Суцільна заздрість до всього, що українці будували роками, спровокувала цю страшну бійню. Скільки життів було забрано через це, скільки сліз пролито щодня.

Ворогам удалось забрати у більшості з нас те, чим ми пишалися та що любили, у що душу вкладали. Але зламати нас не вдалося,

ми занадто багато труднощів здолали, щоб здатися. Наші мрії були розбиті, люди втратили свої домівки, засоби до існування... Багато й найдорожче — життя. Все, що в нас залишилося, це надія та віра у світле майбутнє нашої держави.

З часом я отямилась, підтримка близьких та рідних допомагала мені бути на позитиві. Незважаючи на наші реалії я намагалась радіти та усміхатися.

Наші вороги зробили все для знищення нашої нації, для підкорення нас, але не очікували, що все буде навпаки і це ще більше об’єднає нас.

Українці згуртувалися як ніколи, почали допомагати та підтримувати один одного, це стало частиною нашого життя, і те, як ми підтримуємо один одного додає сил нам іти далі. Також велику роль відіграє те, що на нашому боці більшість країн світу, підтримують нас і морально, й економічно. Без цієї підтримки було б в рази важче, хоч нам не пощастило з сусідами, ми маємо чудових друзів, які готові допомогти нам у багатьох проблемах.

Я та мої однолітки швидко подорослішали, у нас забрали мирне дитинство. Ми зрозуміли, що ніколи вже не буде як раніше, навіть коли війна закінчиться, бо те, що ми пережили й переживаємо щодня впливає на нас, хочемо ми цього чи ні. Ми усвідомили, що ми всі один народ, і всі труднощі, які ми вже здолали, не зроблені намарно. 

І навіть у такий тяжкий час ми продовжуємо розвиватися, тисячі українців навчаються у найпрестижніших університетах не тільки України, але й світу. 

Бо розуміємо, що майбутнє нашої країни залежить від нас і тільки ми будемо будувати своє майбутнє! Наразі нам дуже важко й боляче сприймати жорстокість того, що відбувається, але я вірю, що це все ми проходимо не дарма, і це додасть нам сил і досвіду, розуміння того, навіщо доля дала нам ці тяжкі випробування.

Я не можу знати, що нас чекає далі, але чітко усвідомлюю, що ні один українець не стоїть осторонь: хтось займається волонтерством, хтось робить донати, а хтось героїчно відстоює територію власними силами зі зброєю в руках, — все це є необхідним для підтримки наших Збройних сил. Це не легкі випробування, не кожен народ здатен їх пройти, але незважаючи на страшні обставини, наше військо твердо тримає свої позиції, що наближає нас до перемоги. Весь світ галасував, що достатньо трьох днів, аби нас знищити. Але ця війна триває вже майже три роки, що свідчить про те що, ми точно не слабка нація.

Зараз пишеться історія нашої країни й через роки нам необхідно продовжувати відстоювати свою територію, свою індивідуальність та культуру, те, що відрізняє нас від інших країн, тому що для нас — Україна є особливою й незамінною частиною нашого життя.