З чоловіком і двома дітьми ми мешкали у Мелітопольському районі, на березі моря. Ми добре жили, мали велике господарство. 

Чоловік виїхав у перший день повномасштабної війни, тому що він військовослужбовець. Я працювала вчителем у школі. Ми виїхали з дітьми через півроку окупації. Рашисти нам погрожували за те, що ми не пішли з ними на співпрацю. Мені й іще деяким вчителям. Довелося виїжджати, тому що було дуже страшно. До того ж, чоловік військовий. Щогодини могло щось статися. За один день я зібрала дітей і ми виїхали. 

25 лютого рашисти почали заходити з моря. Ми відчули окупацію фактично від самого початку війни. Орки приходили до нас, погрожували. І з бтрів стріляли, націлювали на нас свої гарматами. Десять осіб було у цей час на нашому подвір'ї, діти. Це було дуже страшно. 

Завжди був поруч чоловік, а тут я залишилась сама і потрібно було якось керувати ситуацією. Додалося хвилювання за чоловіка.

До нас приходили орки, змушували дітей ходити до російської школи, давали мені підписати документ, у якому було написано, що я не маю права підбурювати дітей і батьків проти нової влади. Це було звичайне залякування. 

Чоловік мене переконував виїжджати. У нас було господарство, було складно його покинути, довелося все розпродавати. Але лячно було за дітей. Ми виїжджали з двома рюкзаками. 

Приємно вразило те, що мене зустріли у Запоріжжі люди і надали безкоштовно житло. Колись у них була дача у нашому селі. Тут нам надають допомогу, дали усе необхідне.

Мріємо про Перемогу і про те, щоб повернутися додому. Головне - спокій та мир.