Синюк Анна, Державний професійно-технічний навчальний заклад "Рівненський центр професійно-технічної освіти сервісу та дизайну"

Вчитель, що надихнув на написання есе — Безушко Ірина Володимирівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Я завжди уявляла собі війну як щось далеке, щось, що відбувається в інших країнах, на екранах телевізорів або в книгах. Але коли війна прийшла до нас — все змінилося. Це сталося раптово, і я відчула, як моє життя перевертається з ніг на голову.

Пам'ятаю той день, коли почулися перші вибухи. Ми були в Херсоні. Приїхали на тиждень погостювати до бабусі, щоб відсвяткувати її День народження.

Вітер тихо шепотів за вікном, а я солодко спала. Раптом гучний звук розірвав тишу у моїй кімнаті. Я підскочила з ліжка, а серце забилося швидше. Моя мама забігла до кімнати, її обличчя було блідим. "Це вибухи," — сказала вона, намагаючись залишитися спокійною.

Ми зібрали речі і сховалися в підвалі. Він став нашим новим домом.

Темрява обіймала нас, а страх проникав у кожну клітинку тіла. Я не могла зрозуміти, чому це відбувається. Чому люди не можуть жити в мирі? Чому хтось хоче забрати у нас найцінніше — наше життя? Дні перетворилися на тижні, а тижні — на місяці. Ми звикли до звуку сирен і вибухів. Я навчилася розрізняти їх: одні були далекими, інші близькими. Кожен вибух відгукувався в моєму серці, як удар молота по металу.

Я бачила, як люди навколо змінюються. Дорослі стали похмурими, діти мовчазними. Люди почали виходити з укриттів. Я стояла в черзі разом з мамою, тримаючи її за руку. Це було страшно, але водночас я відчувала надію.

Коли ми побачили наших військових та отримали допомогу — це було так дивно і приємно! Це відчуття радості і щастя неможливо описати словами!

В умовах війни кожен день приносить нам нові виклики.

Я навчилася цінувати прості речі: сміх, дружбу, родину... І зрозуміла, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло.