Моя родина була змушена залишити свою домівку у місті Донецьку ще у 2014 році. На той час моєму сину було 3 роки. Найстрашнішим днем для мене став саме той рік, коли ми виїжджали з міста під час щільного обстрілу. У Донецьку залишилися мої батьки та батьки чоловіка, і з ними не було зв’язку.

24 лютого 2022 року наша родина мирно спала. Нас розбудили потужні вибухи. Квартира знаходилась поруч з аеропортом, і від вибухів захитався дім. У голові промайнули думки: не може бути. Невже знову?

Мій чоловік пішов захищати вітчизну, а я з сином мали шукати більш безпечне місце для життя. У лютому 2022 року сину було 11 років. Він сам усе зрозумів і запитав: мама, почалась війна? Я відповіла: так.

Дитині важко адаптуватися у нових колективах. Син став замкненим. З’явилися фобії. Через постійні переїзди у нього виникли проблеми з пошуком друзів. Він відчуває самотність, невпевненість, живе минулим, де в нього були друзі.

Мої власні проблеми ніби не на часі, але стрес не був прожитий ніколи і з часом дається взнаки.

Фінансові труднощі були частково. Не вистачало грошей на ліки, які дитина змушена приймати періодично, курсами.