Балабан Давид, 17 років, студент ІІ курсу відокремленого структурного підрозділу «Фаховий коледж «Політехніка» Державного університету економіки і технологій», Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг

Вчитель, що надихнув на написання есе: Шутенко Ольга Павлівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Хтось влучно назвав війну п’ятою порою року. Пора року, яка не має календарних меж і жодним чином не пов’язана з річним циклом розвитку природи, ба навіть більше – суперечить йому, оскільки є штучним й антигуманним способом розв’язання економічних та геополітичних суперечностей між державами. І початок цієї ворожої самій природі пори року для кожного з нас не завжди збігається з офіційно оголошеною датою – 24 лютого 2022 року. Моя війна почалася значно раніше…

Я народився в селі Старогнатівка Донецької області. Коли я пригадую своє життя до 2014 року, то воно видається мені трохи ідилічним – гарні краєвиди, приємні люди, безтурботність, дитячі мрії …Навіть не назву точної дати, коли усе змінилося. Моя пам’ять з якихось своїх міркувань використала прийом монтажу: пригадую, як у приміщення складу для зберігання сіна й соломи, розташоване поряд із нашим будинком, влучив уламок від снаряду – я встиг побачити яскравий спалах крізь фіранки на вікнах і почути жахливий шум; потім усі дякували Богові, що було літо і склад був майже порожній, тому минулося без великої пожежі.

Ще пригадую, як дорогою до магазину ми з мамою побачили понівечене тіло нашої кішки. Це була чи не перша моя усвідомлена втрата рідної істоти, причини якої я аж ніяк не міг осягти у тому віці. Пам’ятаю лише пекучий біль, який ніби вогнем охопив моє серце, і не знане доти відчуття страшної розгубленості, відчаю, спустошеності та страху. І це не був той первісний страх смерті, продиктований інстинктом самозбереження, про який так багато говорять. Це було щось інше…На думку спадає лише одна аналогія: маленька дитина, яка щойно самотужки збудувала свій перший замок на піску, і чиясь груба нога, яка чи то заради жорстокої розваги, чи то для задоволення якихось амбіцій одним рухом руйнує вщент цю дитячу модель Всесвіту, у якому маля є творцем і свого життя, і власної долі… Саме так для мене почалася війна.

А потім батьки прийняли важке, але рятівне рішення – переїзд. Так ми опинилися у Кривому Розі. Тут не було тривог і звуків вибухів, ніхто не вживав слова «війна», лише зрідка згадували про антитерористичну операцію, але як про щось далеке, тимчасове, що аж ніяк не заважає цілком мирному життю країни в цілому…

Люди, які знали про причини та обставини нашого переїзду, щиро співчували, намагалися допомогти, але вони ще не бачили страшне обличчя війни прямо перед собою, вона, на щастя, ще не відкрила перед ними свої брудні карти. І нехай пробачать мені емпати, але вміння співпереживати, відчувати чужий біль не змінює статус цього болю – він все одно лишається чужим.

24 лютого з початком повномасштабного вторгнення ворожого війська Російської Федерації на територію нашої держави війна стала жахливою реальністю для кожного українця. Тому коли я бачу, що життя декого з моїх однолітків майже не змінилося, я радію, бо це або означає, що вони ще не пустили цю страшну гостю на свій поріг, у свою родину, не відчули її руйнівної сили; або ж це свідчення величезної сили духу, що наш народ демонструє усьому світові.

Зараз я усвідомлюю, що війна багато чого навчила мене, як би дивно це не звучало. Вона змінила мій світогляд, визначила пріоритети, розставила акценти, навчила цінувати кожну мить життя без неї, якщо хочете. Вона дала мені можливість подивитися на себе самого, на своїх рідних і навіть на інших людей під іншим кутом, адже війна виявляє справжню сутність речей. Те, що раніше здавалося дивним, стало звичним явищем. Раніше я не молився, не відчував такої потреби – тепер я молюся за усіх українців, що боронять нашу свободу.

Війна, як і для багатьох інших, стала для мене точкою відліку, що розділила життя на «до», «під час» і «після». І як же хочеться, щоб це «ПІСЛЯ» настало якнайшвидше! Бо це «ПІСЛЯ» - це МИР, час, коли нарешті для кожного з нас закінчиться ця клята п’ята пора року! І він не буде таким, як «до». Бо тепер ми навчилися його цінувати. Бо тепер ми знаємо, що МИР, як той дитячий замок із піску, потребує захисту.