Афанасьєва Ганна, 17 років, студентка ДПТНЗ «Дніпровський центр професійної освіти»

Викладач, що надихнув на написання есе: Орлова Світлана Анатоліївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Усвідомити, що в країні війна я досі не можу… Мій мозок відмовляється вірити в це та блокує будь-які емоції, пов’язані з цим загальнонаціональним горем… Щоранку, коли перечитую новини, виникають одні й ті ж питання: «Як? Де? Чому?». На мою думку, саме питання «Чому?» є найголовнішим для усіх українців, але воно й досі залишається без відповіді…

Ранок двадцять четвертого лютого назавжди змінив моє життя… У той день у свідомості все переплуталося: потворні вибухи, сполоханий гуртожиток навчального закладу, стурбовані дівчата з моєї кімнаті, безжально обірваний навчальний процес. Було ясно, що треба швидко збирати речі та їхати додому. Дивно, але у той момент у мене не було ані паніки, ані хвилювання…Внутрішньо я просто завмерла…

Вдома на мене чекала прірва. На окупованій території я існувала чотири місяці. Життя розділилося на до/після.

Щодня місто наповнювалося зграями щурячих військових, які безжально нищили все, що ставало на їх шляху, залишаючи після себе лише попіл, багнюку та зламані долі цілих планет.

Полиці у магазинах стали скудними, ціни стрімко поповзли вгору, інтернет-мережа зникла разом з планами на майбутнє…Люди залишали місто, прощалися з мріями, наспіх ховали рідних без дев’яти днів та сороковин.

Мій день починався та закінчувався під постійні вибухи і крики. На вулицях було сіро та похмуро, вдень і вночі смертельно вила сирена, оплакуючи загублені душі безвинних людей, скалічені долі родин, спотворену війною історію України ХХІ століття.

У пам'ять закарбувався жахливий день, коли я рятувала своїх маленьких племінниць. По вулиці їхала колонна ворожої техніки, яка залишала потворні сліди у серці та душі. Клекіт, ревіння, туман з цвинтаря були супутниками окупантського залізяччя. Я зробила все, аби відволікти малечу від споглядання на залізну та шумну процесію. І мені це вдалося: малеча безтурботно продовжувала гру, не помітивши присутності смерті. Дівчатка і так були налякані, а ворожий дух міг би неабияк нашкодити їх несформованій психіці. Мені було важко дихати, стояти, жити…

Я придбала квиток, що не підлягає поверненню і… Зараз я живу у Дніпрі, вчуся та активно шукаю роботу. Батьки та рідні залишилися у Запоріжжі. Я хвилююся та сумую за ними. Моє коріння у небезпеці.

З початком повномасштабної війни в Україні в моїй родині сталися незворотні події. Думки рідних розділилися, тому розкололися родинні стосунки, які сумлінно, цеглинка за цеглинкою будували наші пращури, брати та сестри. Шкода, що через різні політичні погляди ми найближчим часом не зберемося усією родиною у бабусі, не посидимо за стареньким великим столом, який завжди для мене символізував неосяжний Всесвіт під мирним небом…

Більше за все мене вражає жорстокість ворога, його звірячі вчинки, абсурдні ідеї та тотальне зомбування «братського народу». Не хочу вірити, що таке жахіття може бути у ХХІ столітті…

Мир для мене - це виведення ворогів з української землі, це припинення обстрілів та смертей безвинного населення України. Для мене Мир-це й гармонія всередині, ясність думок, розуміння своїх почуттів, безпечний простір. Мир - це сказати: «Я вдома!» та почути рідний голос у відповідь. Мир- це допомагати бабусі пекти пиріг та ходити разом з мамою за покупками. Мир - це вийти з дому та спокійно повернутися. Мир - це коли спускаєшся у підвал не через обстріли, а за компотом, бо вже гості на порозі.

Українці прагнуть Миру та Перемоги! Господи, молю, зупини це жахіття!