Я живу одна. Через хворобу тяжко пересуваюсь, ледве можу самостійно спуститись на двір на лавочку. З перших днів війни сплю під звуки вибухів. Ніколи не думала, що війна затягнеться так надовго. Мені приносять гуманітарну допомогу, поки нічого я не потребую. Найбільше мене шокували обстріли та загибель людей. Ніколи не думала, що за своє життя випробую на собі, що таке війна. Я дуже хочу, аби закінчився терор України. У Ворожбі залишилось мало людей. Раніше на вулицях лунав дитячий сміх, зараз діточок в місті немає. Я мрію про світле майбутнє. Головне, аби дітям і онукам було добре та безпечно.