Турухіна Катерина, учениця 11 класу Комунального закладу «Харківський ліцей» Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шишкова Ольга Миколаївна

Війна. Моя історія

Двадцять четвертого лютого 2022 року мій ранок почався раніше, ніж зазвичай. О п’ятій годині двадцять шість хвилин ранку у моїй, ще темній кімнаті, пролунав телефонний дзвінок. Напис «Бабуся», що відобразився на екрані, змусив усе всередині мене похолонути, адже вона ніколи не дзвонила так рано. Одразу стало зрозуміло: відбулося щось жахливе.

Цей діалог з бабусею я пам’ятаю дослівно, її перша фраза назавжди врізалася у мою пам’ять і потім ще довго снилася кожної ночі: «Катю, буди маму, почалася війна!».

Парадоксальним є те, що напередодні ввечері, двадцять третього лютого, щось всередині мене вже знало, що станеться через декілька годин. Все було як завжди, я прасувала сорочку, в якій збиралася піти завтра до школи. І в якийсь момент в моїй голові з’явилася дуже чітка думка: «А навіщо я взагалі все це роблю, якщо завтра почнеться війна?».

Наступного дня стало зрозуміло: наближення настільки масштабного лиха неможливо не відчути нутром.

Я пам’ятаю майже погодинно кожен з десяти перших днів війни, які я провела у Харкові. Вони розділили життя на до і після й залишили лише одну асоціацію з рідним містом – страх. Двадцять п’ятого лютого в небі над Харковом з’явилися перші ворожі винищувачі. Я стояла біля вікна й дихала свіжим повітрям тихого й темного міста.

Нізвідки й звідусіль почав наростати приголомшливий шум, різке світло вдарило мені в очі, секунда – і я вже лежу на підлозі власної кімнати й благаю Бога, щоб вони просто пролетіли далі. Я, людина, яка ніколи не вірила ні в Бога зокрема, ні в диво в цілому, в той момент вперше у житті щиро молилася.

У ніч на двадцять сьоме лютого я зрозуміла як це – боятися настільки, що навіть слова вимовити не можеш. Це була одночасно ніч початку і кінця: вперше я ночувала у підвалі й в останнє - у себе вдома. Сім днів і ночей я взагалі не знала, як це, коли світить сонце, адже, через часті й сильні обстріли, майже не виходила з підвалу.

Це був найжахливіший тиждень у моєму житті, проте не лише, тому що ракети сипалися на моє улюблене місто просто дощем з неба, а й через почуття безвиході й нерозуміння, що буде далі. Я вже тоді знала, що мені доведеться поїхати з дому, і це лякало сильніше, ніж перспектива провести усе життя у цьому сирому підвалі.

Шостого березня з Харківського Південного вокзалу відходило багато евакуаційних поїздів, і один з них був моїм. А рівно через два місяці я зайняла своє місце в автобусі, який прямував маршрутом «Одеса – Польща», й відправилася у найгіркішу подорож у моєму житті.

З речей із собою: одна валіза, в яку довелося скласти усе своє життя, й величезна провина за те, що відтепер я буду в безпеці, а мої рідні – ні.

Більше ніж півтора року тому я покинула Харків, але якась частина моєї душі завжди буде благати про завершення цього пекла на землі, сидячи в тому сирому підвалі.