Пам’ятаю, як почали чи то ракетами, чи ще чимось бомбити нас. Багато де бомбили. І вокзал розбили, і будинок культури, і школи. У мене шибки вилетіли. Я в підвалі сиділа весь час, нікуди не ходила.

Питної води майже не було - кип’ятили дощову і пили. Магазини не працювали, а пізніше хлопці почали воду возити, але гроші брали за неї. Хто мав басейни, тим закачували в басейни, а в кого їх не було, то так давали. Ділилися. Я сама проживаю. Діти також живуть у Снігурівці, але доця тоді виїхала до Польщі, а зять поїхав в Одесу, бо він там працював на залізниці. 

Шокувало, що елеватор бомбили. Я недалеко живу - це був великий шок і страх. Молилася в підвалі, вилазила, коли не стріляли якусь годину чи дві. Ось це найстрашніше було.

Зворушило, коли приїхали до мене хлопці і сказали, що звільнили Снігурівку.

Дай Боже, щоб ця війна уже закінчилася, бо це - страхіття.