"Пишеш до Путіна і прохаєш допомоги. Як у селищі Шевченкове опиралися окупантам"

Катівні, убивства і залякування мирних жителів. У таких обставинах півроку проіснували жителі Шевченківської громади поблизу Куп’янська на Харківщині. Саме стільки села і селища були окуповані російськими військами. Після звільнення війна не пішла з селища Шевченкове, адже сюди долітають російські ракети, вбиваючи людей і руйнуючи інфраструктуру. Про воєнні злочини і будні окупації Радіо Свобода "Донбас.Реалії" поговорило зі співробітниками селищної ради Шевченкового.

Шевченкове жило під окупацією російських військ 6 місяців і 12 днів. Такими підрахунками ділиться з нами Валерій Приходько. Він керує громадою з грудня 2020 року.

Отже, 26 лютого російські війська окупували селище. А звільнили його ЗСУ 7 вересня, якраз на уродини Валерія. А 10 вересня українські військові звільнили усю Шевченківську громаду: це 60 сіл і селищ.

Перша зустріч: «​Киньте у них гранату!»

До будівлі селищної ради загарбники вперше під’їхали 5 березня. Тоді на робочих місцях перебували 15 співробітників.

Серед окупантського десанту було багато молодих солдатів, вони були високі та міцні, озброєні, ділиться спогадами голова громади.

«Серед них був головний, автоматорм, з пістолетом, гранатами обвішаний. Забіг і кричить: «Гдє глава пасєлєнія?». Я вийшов і кажу: «Тут немає глави поселення, а є селищний голова», – описує перше знайомство з окупантами Валерій.

Після короткої розмови його схопили і потягли до кабінету. А колектив, який хотів йти за керівником, не пустили озброєні окупанти.

«Вони почали диктувати свої умови, яких було декілька: «зараз піднімаєшся, йдеш і прибираєш свої прапори»; «пишеш до Путіна, що у вас усе погано, і прохаєш допомоги»; «даєш нам усі списки активістів».

Росіянин був дуже нервовий, увесь час крутив то пістолетом, то автоматом. Коли мій колектив підняв галас у коридорі, щоб мене звільнили, він крикнув своїм військовим: «киньте у них гранату!», – згадує Приходько і додає: колектив, попри погрози, не відступив.

Урешті голова громади сказав окупантам, що не збирається виконувати їхні вимоги. Натиск людей, припускає Валерій, зупинив російських військових: вони вийшли у коридор до людей. А українці і не думали тікати, продовжували кричати.

«У нас також родичі в Росії», «Сволота, ви прийшли на нашу Батьківщину!», – так зверталися, каже Валерій, співробітники сільради до окупантів.

«Зітремо ваше красиве поселення на порох»

Поговорила із загарбниками і Оксана Чорняк, яка керує відділом організаційно-інформаційної роботи у селищній раді. Вона згадує, що у людей була тоді сміливість.

«Я підійшла до молодого хлопця, який стояв на дверях, і спитала: «Ну що, будеш стріляти?». А він навів на мене зброю і відповів, опустивши очі: «Отойдітє».

Мабуть, йому і самому страшно було. Ну я далеко не одійшла, намагалася почути розмову з кабінету», – ділиться Оксана.

Потім, коли російські військові вийшли з кабінету до людей, відбувся такий діалог:

– Чого ви до нас прийшли? Що вам тут треба? Йдіть до себе, на свою землю! – кричала Оксана озброєним загарбникам.

– Ви розгромили нашу техніку під Первомайськом, і за це відповідатимете. Ми зітремо ваше красиве поселення на порох. Було ваше, а стане наше, – відповів жінці окупант.

– Нічого ми не бомбили ваше, – не здавалася жінка, – ви прийшли на нашу землю зі зброєю. В Первомайську стоять ваші війська, їдьте подивіться – там все ціле, нам нема чим бомбити, ми мирне населення. І взагалі, ви говорите не про наше Первомайське.

Ще, каже Оксана, російські військові говорили, що українці мають «розібратися» із президентом Зеленським. На це жителька Шевченкового не змовчала: «Ви із своїм президентом разбирайтесь, а ми якось без вас обійдемося».

Урешті, під словесним натиском мирних людей, загарбники пішли.

Друга зустріч: «Дайте орієнтування на нацистів»

Оксана Чорняк згадує, що під час другого візиту російські військові майже оточили будівлю селищної ради. Всередині, у коридорі, було до 10 військових.

«Росіяни нам заявили: «Ми прийшли вас звільнити від нацистів і бандерівців». Я в них поцікавилася, хто такі нацисти та бандерівці, сказала, що ми таких не знаємо і серед нас таких немає.

І додала нахабно: «Ви, може, хоч якесь орієнтування дайте», – ділиться співробітниця селищної ради. – І тут один почав нести нісенітницю: щось про Гітлера, про 41-й рік. Я на це відповіла, що нічого не розумію. А він ще підбіг до мене і почав насідати. Це мене, звісно, не злякало. Я подумала: що ти тут мене лякаєш?! Я жінка, без зброї, – а ти стоїш зі зброєю, мужик проти жінки. Того дня мені було не страшно».

Під час розмови в коридорі з’явився один заступник селищного голови. Російські військові схопили його і повели до кабінету. А Оксана вирішила поговорити із молодим окупантом у балаклаві:

– В мене син такий, як ти. Я б не хотіла, щоби він воював. Твоя мати, певно, місця собі не знайде, хвилюється за тебе, – почала жінка.

– Все буде добре, ми вас звільнимо і повернемося додому, – відповів окупант.

– Нас не треба звільняти. Нам ніхто не загрожує у нашій країні. І що, ти зможеш вбити людину? – спитала Оксана.

– Як буде треба, – так, – відповів росіянин.

Після цієї відповіді, згадує жінка, у неї зникли всі слова: адже перед нею була, по суті, дитина, яка готова була вбити людину. Поміж тим росіяни вивели з кабінету заступника голови і пішли. А той розповів: загарбники вимагали вказати на тих, хто має зброю, хто нацист, а хто бандерівець. Чиновник відповів, що таких людей у громаді немає.

Третя зустріч: російські дезертири, бійка і грабунок

До обіду, згадує Оксана, рада ще працювала. А потім співробітники просто сідали на сходи і чекали, коли знову приїдуть окупанти. Логіка такої поведінки була простою: працівники не хотіли, аби російські військові розшукували їх по оселях, де жили рідні і діти. Краще вже було зустріти небезпеку у колективі.

І третя зустріч була, за словами жінки, найстрашнішою: загарбники позабирали у всіх мобільні телефони, паспорти, побили селищного голову і його заступників. Вони шукали документи російських військових.

Історія з документами була така: підрозділ окупантів потрапив під «дружній вогонь» іншого підрозділу. Через це декілька окупантів, не бажаючи більше воювати, прийшли до Шевченкового.

У Оксаниному телефоні знайшли відео з російськими військовими, де один з них сказав: «Я живий». Відео жінка зняла, щоб відправити дружині окупанта. Сподівалася, зізнається, що жінки Росії зможуть змінити хід війни.

Отже, знайшовши «крамольне» відео, загарбники вивели жінку у коридор і почали допитувати. Вона пригадує, що відбулося далі: «Військові поставили чоловіків на коліна. Щоразу, коли я мовчала на їхні питання, вони били селищного голову, і він щоразу падав. Потім вони мені сказали: «Мовчиш? Значить так, ти тут головна, ми тебе забираємо з собою, більше ти не побачиш свою родину. Тобою займуться спеціальні служби, що вміють розв’язати язика. Там ти заговориш».

Потім окупанти почали шукати військовий квиток росіянина. Потягли Оксану до її кабінету. Там стояв сейф. Прикладами автоматів вони зламали його, звідти забрали два фотоапарата. А військовий квиток врешті знайшли – у туалеті.

Після цього загарбники забрали паспорти у голови, двох його заступників і у Оксани, сказали, що тепер вони в «чорному списку». Попередили, «щоб не подумали тікати». Потім пішли геть.

У жінки через погрози похитнулося здоров'я, тому вона змушена була тимчасово виїхати з окупованого селища навіть без паспорта – адже потрібних ліків у аптеках вже не було. Знайомі допомогли Оксані городами, річкою і полями обійти російські блокпости.

Катівні

Катівні окупанти почали утворювати, за спостереженнями Валерія Приходька, з 10 березня. Перша була у фермерському господарстві, що розташоване на окружній дорозі на виїзді із селища. Там затриманих підвішували на автоматизований металевий гак, залякували.

«Пізніше вони окупували будівлю, де були центр адмінпослуг і військкомат, – там була комендатура та катівня. Вони зайняли приміщення прокуратури, – там також допити робили. І вони окупували приміщення поліції. І коли я 10 вересня сюди приїхав і ми зі службами це все обходили, –​ я бачив там сліди катувань, бачив наслідки від розриву гранати у центрі адмінпослуг, бачив кров у будівлі поліції, – наводить докази воєнних злочинів російських військ голова громади.

– Я знаю, що вони забирали людей і на 60 діб, примушували працювати. Я бачив папери, підписані колаборантами: «Прошу дать мне двоих человек для таких-то работ». Тобто, як рабів виписували.

Знаю, що катували електрострумом. Було таке, що й жінок били, хоча зазвичай просто тиснули на них психологічно. Наприклад, не випускали в туалет, словесно погрожували».

Ще одну катівню, каже Приходько, окупанти облаштували в будівлі придорожнього кафе в напрямку на Куп’янськ та в самому районному центрі, де утримували мирних жителів за непокору окупантам.

Убивства

Російські військові викрадали людей і чинили позасудові страти, розповідає селищний голова. Наприклад, відомо про викрадення жителя села Петрівка: його сильно побили та вивезли в невідомому напрямку. А в одному зі ставків у селі Троїцьке знайшли тіло зі зв’язаними руками.

Також Валерій Приходько поділився історією вбивства місцевого фермера: «Шкіря Володимир Васильович. Прекрасна людина, з характером. В ті часи казав: «Я нікого не боюся, –​ тільки Бога!». У нього завжди була принципова українська позиція. Його знайшли вбитим, – згадує Валерій. – Він мав невеличку ферму у селі Безм’ятежне. Як розповіли його працівники, приїхали двоє молодих росіян. Почали якісь речі просити. Потім зрозуміли його настрій український і почули щиру мову українську. Вони його вбили пострілом в голову, відрубали сокирою голову, кинули в машину разом із газовим балоном і підпалили».

Терор

Про ставлення окупантів до жителів громади свідчить і випадок, що стався із сусідом Валерія.

«Він їхав зі своєї пасіки. Його зупинили. Один був на вигляд бурят, один – росіянин. Вони йому кажуть: «Так, батя, бери гранату і клади собі в кишеню. Зроби вигляд, що тікаєш, а ми тебе розстріляємо».

Це були такі «забави» в них. А потім під’їхала ще одна машина, – і цей бурят побіг до неї. А росіянин, переляканий, сказав: «Батя, тікай звідси, тікай, поки ти живий». Він забрав гранату. А мій сусід застрибнув до автівки і поїхав. Ось так вони людей тримали у страху», – описує реалії російської окупації Приходько.

Сам він змушений був виїхати 28 квітня, бо напередодні приїхали в селище співробітники ФСБ з конкретними вимогами йти на співпрацю, впустити до приміщення ради та організувати роздачу гуманітарної допомоги.

Люди відмовлялися від співпраці

10 березня до Шевченкового зайшли представники угруповання «ЛНР». Керували ними росіянин на псевдо «Тополь» та бурят, якого іноді називали Сергієм.

«12 березня вони мене і двох заступників біля приміщення поліції примушували, щоби ми погодилися на співпрацю. Ми відмовилися. Це їх дуже здивувало. Цей бурят сказав: «Як це ви відмовляєтеся?! А ну ще подумайте!». Ми знову відмовилися, бо ми ж державна влада, представники місцевого самоврядування. Та, на жаль, були люди, які допомагали росіянам: вони здавали наших хлопців атошників, активістів громади, фермерів та мисливців. Проте окупанти були розчаровані і злі, адже переважна більшість наших людей відмовилися від співпраці із ними», – переконує Валерій Приходько.

За підрахунками селищного голови, не більше 10 відсотків освітян погодилися на співпрацю, не погодився ніхто із медиків, а зі ста співробітників селищної ради – десять пішли працювати на окупантів.

Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.