Сім'я Ірини покинула рідний дім, адже його майже повністю знищили під час регулярних обстрілів. Вони чекають на перемогу України, щоб повернутися додому і почати все відбудовувати

Ми мешкали в селі Первомайське Донецької області. Звідти до Донецька майже двадцять кілометрів. Ми виїжджали у 2015 році: нас не було п’ять років, а потім повернулися у 2020 році. Повернулися, думали, що вже буде нормальне життя. На той час там був цілий дім, а зараз наше село майже знищено все. Там залишилось близько десяти людей. Зараз ми мешкаємо у Мирнограді, далеко не хочемо їхати, бо тягне додому. Я живу з чоловіком, з двома дочками та онуками.

Ми вирішили, що потрібно покинути дім, коли з дітками сиділи під столом під час вибухів. Ми думали, що все буде добре, але зараз це вже неможливо. Ми виїхали десь у квітні, після цього декілька разів їздили додому. Останній раз чоловік їздив один, там вже неможливо було знаходитися.

Там вже все розбомбило: дах і хату. Розбомбило мої улюблені теплиці, а ми ж городи посадили, чекали на врожай…

Я так скучила за життям у своєму домі за тих п'ять років, так хотіла додому, що готова була цілувати землю. Ми всі любимо своє село, але зараз дуже там важко. Наші хлопці там все витримують.

Для нас війна почалась у 2014 році, так що ми відчуваємо її давно. В нас не було вже зовсім так тихо. Було чути вибухи в Авдіївці, Мар'їнці, Красногорівці. 24 лютого 2022 року ми були вдома, садили город навесні, бо надіялися, що будемо жити тут далі. У нас в селі було дуже багато молоді й дітей.

Пам'ятаю, що по телевізору 24 лютого сказали, що Київ і всю Україну бомблять.

Під час війни мене шокувало, що ми вже не повернемось. За цей час ми все пережили.

Одного разу мене з чоловіком ледь не вбило. Я тоді говорила по телефону з дочкою, дивлюся – "гради", все ближче і ближче. Я впала, потім прибігла до чоловіка, і нам в дім попало, вікно розбило.

Тоді ми все відбудували, нам всі допомагали. Тоді була надія на краще життя. Зараз я не знаю, як воно буде. Ми бігали в сховище, думали пересидіти. Побігали з сусідами, навіть з внуками спали там.

У Мирнограді роботи немає. Мій старший брат зараз волонтер, він з нашого села допомагає їздити людям, привозить їм хліб, ліки. Йому шкода людей. Він вже знає, де там хто залишився. Він туди їздить і допомагає. Люди просто не витримують - там дуже страшно просто.

У нас є рідня в Івано-Франківській області і в самому Івано-Франківську. Кличуть брати й сестри, але ми не хочемо їхати далеко.

Я дуже мрію повернутися додому. Ми майже кожен день з сім'єю розмовляємо на цю тему. Скоріше б вже Україна перемогла, щоб відразу повернутися додому. Дуже хочеться, щоб відбудувалося наше село, щоб це була наша земля, щоб все повернулося в нашу Україну. Це моя мрія, щоб ми жили, як дід з бабою, щоб до нас внуки й діти приїжджали. Хочеться спокійного життя. Дивишся на внуків, на дітей, хочеться, щоб вони були щасливі. І саме щоб в нашій Україні, щоб не їхали за кордон.

Я навіть настрій підняла нещодавно. З села зателефонувала знайома, у неї не було настрою. Я їй сказала, що все буде добре, і в цьому році буде перемога - щоб вона навіть не сумнівалася.