Світлана Бурковськ
1 курс ДНЗ ВЦ ПТО ТД , м. Вінниця
Вчитель, що надихнув на написання есе: Рибачук Анна Володимирівна 

1000 днів війни. Мій шлях

24 лютого 2022 року стало для мене початком нового, страшного етапу в житті. Війна, про яку колись чула в історичних книгах та в історіях мого прадіда, тепер увірвалася в наше сьогодення. Того ранку небо над Україною наповнилося звуками вибухів і сирен. Ми всі опинилися перед жорсткою реальністю: війна – це не щось далеке, вона тут, у нашому домі.

Я живу в не окупованому місті. Хоча ми не були під прямою загрозою окупації, війна стала відчутною у моєму житті. Вона змінила мене і всіх навколо.

За ці 1000 днів я зрозуміла, що жоден куточок країни не є захищеним, коли мова йде про війну. Звук сирен, новини про ракетні обстріли в різних регіонах України та постійний страх за близьких стали щоденними реаліями. Але найважче було усвідомлення того, що життя, яке я знала, вже ніколи не буде таким, як раніше.

Перші дні війни були наповнені страхом і невизначеністю. Я пам’ятаю, як більшість із нас не знали, що робити далі. Чи варто було їхати з міста чи залишатися? Як захистити себе і близьких? Мене охоплювало почуття безсилля, адже здавалося, що наше життя більше не залежить від наших дій. Проте згодом прийшло розуміння: навіть у таких умовах можна і треба діяти.

Війна змусила мене переосмислити, цінності і пріоритети.

Раніше я часто турбувалася про дрібні речі: навчання, плани на майбутнє. Але коли навколо вирує війна, багато з цього стає неважливим. На перший план виходить інше: безпека, підтримка близьких, допомога тим, хто її потребує.

Війна показала, наскільки важливо мати поруч тих, на кого можна покластися. Я стала більше спілкуватися з родичами та друзями, ділитися переживаннями й страхами. Це допомогло не втрачати надії і відчуття єдності.

Водночас я бачила, як війна змінювала інших. Дехто втрачав близьких або свої домівки, але ми всі намагалися підтримувати одне одного.

Під час цих 1000 днів війни найбільше вражала стійкість українців. Наш народ, попри втрати і трагедії, не зламався. Кожен день був боротьбою, але водночас і проявом незламної сили. Я бачила, як люди знаходять у собі мужність жити далі, працювати, допомагати іншим, попри всі труднощі. Це неймовірно надихає і дає надію на краще майбутнє.

Зараз, коли минуло вже 1000 днів від початку війни, я почуваюся сильнішою, але й глибоко зміненою. Зрозумівши, що війна – це не тільки фізичне насильство, але й психологічна боротьба.

Ми всі пережили втрати, тривогу і невпевненість у завтрашньому дні. Але ці випробування допомогли мені краще зрозуміти себе і свої можливості. Я навчилася цінувати кожен день і кожен момент із близькими.

Моє місто, хоч і не було окуповане, постійно відчувало наслідки війни. Ракетні обстріли, економічна нестабільність, постійні відключення електроенергії  напруженість у суспільстві – все це стало частиною нашого життя.

Проте я пишаюся тим, що ми не втратили віри у перемогу. Люди продовжують працювати, допомагати армії, підтримувати один одного. І це дає мені впевненість, що рано чи пізно ця війна закінчиться нашою перемогою !!!

Ці 1000 днів стали для мене уроком стійкості та мужності.

Я зрозуміла, що навіть у найскладніші часи важливо не втрачати людяність і віру. Навчилася жити з війною, але  не дозволила їй зламати моє прагнення до миру і свободи. Кожен день, прожитий у боротьбі, наближає нас до того моменту, коли ми зможемо знову жити у вільній, незалежній Україні.

Слава Україні!
Героям слава!