Мені подзвонила сестра о 6.00 і сказала що почалася війна,я не повірила. А коли десь через півгодини почали літати винищувачі і бомбили Чорнобіївку(ми живемо 18 км)від неї,у мене була паніка.Мене до тями приводив чоловік,адже у нас двоє діток,маленькому було 6 місяців (на щастя він не розумів що коїться)а старшому 10 років і він був дуже наляканий.Потрібно було тримати себе в руках,бо він і так то плакав,то мовчав.Я від стресу ціла неділю не спала ні вдень ні вночі.Почало пропадати молоко.Завдяки чоловіку,який підтримував я намагалася менше нервувати, молоко зовсім не пропало.Писала записки зі своїми даними і вкладала їх дітям у кишені курточок,на випадок якщо з нами щось трапиться.Ось так на нервах ми всі жили до квітня,а потім не в тримали і поїхали з власної домівки,в чуже місто,подалі від вибухів і від тих нелюдів.Адже наше місто Херсон захопили зразу, без бою.

Шокувало як ми свого старшого сина умовляли покинути домівку і поїхати в нікуди,як він плакав,як ми його силоміць забирали з дому і садили в машину.Як проїжджали 48 блокпостів "орків",і кожному потрібно було дати чаю,цигарку,перевірені документів.Їхати з білими стрічками на машині і написом "Діти",ночування в полі під запуском градів,що машина аж трусилися.Це все пережили ми їхавши до чужого міста.

Дякуючи волонтерам вони надавали необхідні продукти харчування і дитячого харчування. Живемо ми разом ,як і раніше, тільки війна позначилася на психологічному рівні у мене та у старшого хлопчика.Він не стримує свої емоції,часто ображається на зауваження.

Мене вразило свято Різдва,коли я повела свого сина на це дійство,яке організовували волонтери.За весь час війни,я не бачила того вогника в очах своєї дитини,а на святі вони в нього горіли від побаченого.Настільки він поглинув у дійство,він отримав такі враження,що пробирало аж до сліз.Адже ми Різдво завжди святкували вдома,зі своїми рідними Це як традиція була.Нвдібся що скоро все скінчиться і ми зможемо знову зібратися за святковим столом усією ріднею. Це незабутня зустріч з мамою і сестрою.Адже переселенці,але проживали одному місті ,а вони в іншому.А коли ми переїхали до їхнього місця проживання то ця зустріч була зі сльозами на очах,палкі обійми.Таке незабудеться ніколи.Коли згадуєш все те що пережив, сльози мимоволі капають з очей.

Я мама в дикретній відпустці.Чоловік працював будівельником Нажаль він втратив свою роботу.Плануємо по поверненню додому відкрити власну справу.

Всі речі які пов'язані з війною я викинула,бо на них без сліз я дивитися не можу.Це і дитячі речі,іграшки які ми купували.Дивишся на фото і душа крається,плаче.