Я із сім'єю була дома в донецької області місто Костянтинівка. Мене найбільше шокувало те що мені прийшлося кинути своє житло, гарну роботу і їхати світ заочі шукати кращого життя, це дуже важко бачити розгублені очі дітей та матусі яка прожила у цьому домі 65 років.

Звичайно в їжі ми не мали достатку але ми це все пережили якось, ось дітей жалко звісно бо цукерки які вони просили ми не мали змогу їм купити. Ми завжди разом як нам трудно не було ми все переживемо разом.

Коли нам зателефонували з організації червоного хреста та запросили доньку якої 5 років на свято день захисту дітей, мене це розчулило.

До війни роботала на ПрАТ "АПК-ІНВЕСТ" начальником цеху , а тепер я працюю на " Фармекс груп" місто Бориспіль . Але ж посада вже не та та і заробітна плата в два рази менша.

Дорожня сумка нагадує про події. Коли ми виїжджали то речей взяти багато не могли, так і дивишся що все життя 5 людей влізло в єдину сумку. Пишу і сльози на очах.