Зінченко Олександра, 10 клас, Ліцей № 1 імені О.П.Довженка Новокаховської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Романович Ірина Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна, яка торкнулася кожного українця й українку… і мене. Час плине дуже швидко. Майже три роки, як люди покинули свої домівки, втратили рідних, залишили спогади, виїхали з країни, зазнали втрат, отримали психологічні травми, хтось не дожив до сьогодення…

У кожного з нас свій унікальний, але в той ж час жахливий досвід війни. У цьому есе я хочу розповісти про свій.

Двадцять третього лютого дві тисячі двадцять другого року я прокинулася о восьмій ранку від телефонного дзвінка, у слухавці сестра сказала: ʼЧому ти спиш? Почалася війнаʼ Шок – емоція, яку я відчула в той момент. Я не до кінця вірила словам сестри, доки не підвелася з ліжка й побачила збентежених батьків, які в сусідній кімнаті пакували валізи, паралельно слухаючи новини.

На той момент мені було дванадцять років, я не в повній мірі розуміла, що сталося і що це означає, адже фільми та розповіді про війну зовсім не схожі на реальність, бо вона набагато гірша.

З плином часу я знайшла пояснення усім речам. На початку батьки боялися виїжджати з села навіть  за продуктами( я вдячна сільському голові, який привозив хліб  та молоко людям, що потребували).

Пам’ятаю, як я відчула особливий страх,- це двадцять четвертого лютого, коли батьки пішли на роботу, а на звʼязку була лише сестра, й ми не знали, що може статися,чи повернуться мої рідні; в усі інші моменти я відчувала не страх, а лише  ненависть, злість та огиду.

Минали дні, тижні, місяці – для нас  нічого не змінювалося, лише окупанти почувалися як вдома.

Я навіть памʼятаю, як мама розбирала валізи з речами, які  нам не знадобилися. У той момент я відчула смуток й гіркоту через те, як швидко пройшов час. Більше року я залишалася вдома, не виїжджала з села. Усе змінилося, коли я поїхала до бабусі на день народження: у той день я побачила блокпости та окупантів, я ніколи не дивилася їм в очі й ніколи з ними не розмовляла, я рада, що мала таку змогу.

Окупанти приходили до нас додому з перевірками неодноразово, вони погрожували мені й моїй сімʼї.

Одного дня, коли мій батько був на городі мого прадідуся, до нього підійшли воїни з названим головою села й просто сказали, що будуть жити в цьому будинку, адже зрадник, який вважав себе головним у цьому селі, знав, що там ніхто не проживає. Ми мусили тихо підкоритися.

Коли вони їхали звідти, то забрали деякі речі, що було доволі болісним моментом для мого батька.

Другий рік війни, жовтень, окупанти стоять біля наших воріт, батько пішов на вулицю, тоді було доволі холодно, ішов дрібний дощ. Коли тато повернувся в будинок, сказав, що це прийшли питати за мене, я одягнулася, взяла телефон і вийшла на подвір’я. До того моменту я навчалася в українській школі онлайн більше року, мені дуже пощастило, що за кілька днів до того мій телефон зламався.  

Агітація почалася ще в двадцять другому році, але в двадцять третьому це було примусово, або ти ходиш до школи за російською програмою, або тебе забирають у твоїх батьків.

Спочатку мені пощастило, бо на певний період навчання було дистанційне, але далі кожен день для мене був тортурою. Увесь час мене змушували робити те, що було мені огидним, батьки розуміли мене, вони бачили мій біль, та не могли нічого зробити, я розумію, що вони з усіх сил намагалися захистити мене.

Психологічний тиск на мене був шаленим, через це вдома часто були сварки.

Сестра, яка на той момент була на підконтрольній території, завжди говорила, що я мушу підкритися, щоб не було гірше.Я  її розуміла, але мені було настільки боляче, важко й огидно, що я просто не хотіла.

На кінець двадцять третього року обставини змінилися. Я знала, що я виїду з того жаху, але не так швидко, як здавалося, тиск продовжувався, з кожним днем все ставало ще гірше. Батьки як тільки могли оберігали мене, підтримували.

Часто було таке, що мені здавалося, що це  вже все, куди більше, але ні - окупанти та зрадники тиснули з новою силою.

Я ніколи не втрачала надії, вона посилилася, коли звільнили Херсон та правий берег, то був один з моментів, коли я справді щиро вірила,  що скоро все зміниться.

Улітку 2024 року я покинула свій дім,у  якому я провела все своє життя. Ми були дві доби в дорозі.

Я памʼятаю, як були на російському пункті пропуску, ми бачили табличку Україна, я не могла дочекатися, аби нас відпустили й ми нарешті змогли туди піти.

Коли я підійшла до таблички, то зателефонувала батькові й увімкнула відео, він почав плакати, це були сльози щастя, він був радий за нас, не дарма ту дорогу називають дорогою життя. Я йшла швидше за інших, у мене був піднесений настрій, я відчувала себе вільною в діях, висловлюваннях, думках. Я співала українські пісні, державний гімн, бо я нарешті могла, я дивилася на краєвиди Сумщини, це все надало мені неабиякої сили.

Українські військові зустріли нас любʼязно, дали пити, допомогли з ліками, які мали зберігатися у холодильнику, все було іншим, рідним.

Уже в Сумах нас нагодували,а наступного ранку ми знову вирушили в путь. Я нарешті зустрілася з сестрою, яку не бачила більше трьох років, моє життя кардинально змінилося.

Я дуже вдячна всім за підтримку, рідним та вчителям. Я сподіваюсь, що все зміниться на краще для всіх українців і всі наші спогади колись будуть лише історіями для онуків, однією з яких буде історія нашої перемоги. Слава Україні!