Мама потрапила до лікарні з другим інсультом десь 13 лютого, а 23 числа її терміново виписали. Я здивувалася, тому що взагалі-то потрібно лежати 14 чи 15 днів. Ми забрали маму, привезли додому. Вночі їй було не дуже добре, знову підскочив тиск. Ми з чоловіком всю ніч пробули біля неї, десь о 3 годині вклалися спати. А приблизно о п’ятій ранку почалися вибухи.
Мама покликала подати їй води. Чоловік до неї підійшов, і поки їй дав води, ми почули вибухи. Це в нас у Краматорську стали обстрілювати аеродром. А в наступні два дні був такий стрес, що ми, здається, і не спали. Задрімаємо, прокидаємося через пів години й біжимо в Інтернеті дивитися, що відбувається.
А потім постійно: тільки-но тривога – відчиняємо вікна, ставимо пляшки з водою, щоб вибуховою хвилею не вибило шибки. А як тривога закінчиться – зачиняємо, бо на вулиці ще холодно.
В кінці березня ми вже виїхали, тому що мама стала боятися. Зараз ми - переміщені особи. І досі, коли повітряна тривога, мама лякається, не може звикнути…
Десь за сто кілометрів від нас і до цього війна була. Ми розуміли, що можемо не встигнути маму вивезти. Уже коли були внутрішньо переміщеними особами, у мами був невеликий напад, і її тут клали до лікарні. А якщо б це сталося там, то нам би не допомогли, бо лікарні повноцінно не працювали. Та й людині після інсульту потрібні памперси, ліки. Якби була мама здорова, можливо, ми б виїхали пізніше.
У кінці березня вже було відомо про Бучу, Ірпінь, Маріуполь, і було зрозуміло: якщо рашисти підійдуть ближче, то будуть усе знищувати. А виїжджати, коли тобі вслід гатять із танків чи артилерії, – це ризиковано. Тому й поїхали раніше.
Те, що відбувається зараз, з 2014 роком навіть порівнювати складно. Хоча і тоді вони вбивали людей, але зараз такі масштабні обстріли! Стільки дітей вбивають! Це так тяжко! У мене з 24 лютого одне бажання – щоб вони повиздихали, щоб усе, що вони принесли сюди, повернулося їм у десятиразовому розмірі!
Коли бачиш, як наші хлопці їдуть нас захищати, – це найбільш зворушливі моменти. Є надія, що ми повернемося додому. До війни в мене була робота, але зараз підприємство не працює. У Кривому Розі нам подобається: є допомога, до нас нормально ставляться. Я задоволена.
Моє бажання – щоб якнайшвидше війна закінчилася звільненням усієї нашої території. А з іншого боку, розумію, що швидко не вийде, бо треба більше наших людей вберегти.
Додому хочу повернутися, на роботу нову піти. Хочеться, щоб усі люди були щасливі, щоб міста та села були повними, щоб люди повернулися.
