Гуріч Марія, 1 курс, Київський професійний коледж цивільного будівництва 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сміян Віта Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

У мене було мирне та спокійне життя. Як усі я ходила до школи, гуляла з друзями та просто була звичайною дитиною. Дитиною, яка не знала, що таке війна.

Пам’ятаю , як прабабуся розповідала про жахи Другої світової. Я слухала, але дитяча свідомість не давала до кінця зрозуміти почуте.

Усе змінила дата – 24 лютого 2022 року. Вона розділила моє життя на «до» і «після». У пам’яті зринають події останнього дня перед початком повномасштабного вторгнення. Була у школі, зустрічалася з друзями, разом планували, раділи…

День, коли я востаннє бачила свою найкращу подругу.

22 лютого  о шостій ранку я прокинулася через гучні вибухи. Не могла зрозуміти, що сталося. Стривожені батьки, страх, паніка. У наше життя вривається страшне слово «війна».

Дзвінки друзям, короткі розмови і постійне питання «Що робити?». Хтось з батьками виїжджав за кордон, хтось залишався в Києві.

Ситуація ставала гіршою. Вибухи лунали частіше. Ворог підійшов до околиць Києва.

Було прийнято рішення їхати в село. Думалося, що поїдемо на тиждень-два. Але пробули там усе літо.

Допомагали місцевому ТРО: готували їжу. Я бачила, як змінюються люди: об’єднуються, допомагають одне одному. Я відчула, як враз подорослішали діти, і я не виняток. Прийшло усвідомлення цінності життя. Я стала більш відповідальною, зрозуміла, що не можна стояти осторонь подій.

На своєму рівні треба допомагати, щоб наблизити нашу перемогу.

На даний момент в мене все гаразд, але моє життя вже не буде таким як раніше.