У нас приватний будинок в селі. Я, дочка і внучка чотирирічна залишилися вдома. Тяжко було нам без чоловічої підтримки, бо чоловік і зять пішли з перших днів на фронт. Інші чоловіки також повиїжджали: хто на війну, хто - ще кудись. Дуже важко було морально, психологічно, фізично. Потім почалися обстріли у нас по області та в селі. 

Ми бігали в підвал ховатися. Без світла сиділи, без води. А наприкінці жовтня вирішили виїхати. Побули в Закарпатській області до травня і поїхали в Рівне. Дякувати Богові, навколо були дуже хороші люди, допомагали нам, підтримували. А у вересні повернулася я сама. Дочка з онучкою залишилися в безпечному місці на заході України. У нас ще трішки були обстріли по області. 

Ми тут, в тилу, допомагаємо чим можемо: посилочки складаємо, печемо пиріжки, смаколики різні, сітки маскувальні плетемо. І внучка маленька допомагає. Підтримуємо наших захисників. 

Ми виїжджали з моєю старшою сестрою і її меншим сином. Були евакуаційні автобуси. Люди підказували, куди можна їхати. Ми були з віруючими, поруч були Свідки Єгови. Підтримували, допомагали прихисток знайти. 

Хоча в Миколаєві погані умови з водою, але хоча б технічна є. Головне, що всі живі та здорові. І ми сподіваємося, що всі наші захисники залишаться живими та здоровими. У нас не тільки за рідних серце болить. З роботою трішки важче, бо добиратися незручно. 

Бачу нашу Україну тільки квітучою, з нашою молоддю стійкою. Головне – щоб усі були живі та здорові, і ми все відбудуємо та відновимо. Молодь у нас бойова. У нас працелюбний народ. Головне – щоб ми здобули перемогу, всі повернулися додому живими та здоровими, і родини возз'єдналися. А потім ми все відновимо і відбудуємо нашу Україну. Тільки така надія і такі мрії. Зараз ми живемо одним днем. Тільки чекаємо на дзвінок від наших хлопців, щоб почути, що все в них добре.