Хмара Нікіта Віталійович, 14 років учень 9-б класу ліцею №19 Павлоградської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання - Федорченко Ольга Сергіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна… Війна ніколи не змінюється. Без вагомих причин або аргументів ворог вторгся на мою землю. Порівняти ці дії неможливо ні з чим. Головне питання – навіщо? Заради чого?

Напевно, це був найжахливіший ранок за всю історію мого життя. Ранок почався не з "доброго ранку!", а, навпаки, з "прокидайся, почалася війна".

Спочатку я сприйняв це як жарт, але, почувши свист ракет і винищувачів, змінив свою думку. Панікувати ніколи, краще пакувати валізи.

До школи я не пішов, а батькам довелося піти на роботу. Я боявся за них, за себе, за свій дім, своїх друзів. Прийняти факт того, що кожна хвилина може бути останньою – нелегко, але я сильний і швидко усвідомив, що маю підтримувати свою сім'ю і близьких мені людей, бо саме подібні моменти важко пережити без підтримки.

Минув час. Харків забруднили в крові невинних людей, насмітили битим склом від вікон і уламками від будівель. Моя сестра змушена була виїхати з такого прекрасного до війни міста…Вона повернулася до нас, бо разом пережити таке жахіття легше.

У Павлограді сирени рвали не тільки вуха, а й психіку. З торбами ми бігли до укриття. Безнадійні обличчя дітей і людей похилого віку, сумні очі батьків. Ось що я бачив там.

А ще – темнота, пил, відчуття страху, яке огортало всіх нас. Це важко сприймати в наш час. І коли нарешті лунав відбій, усі люди стояли під зоряним небом, сумно вдивляючись у простір, в якому нещодавно літали ракети…

Та важче за все для мене було витримувати гіркі сльози матері і наповнене жахом обличчя батька. Бачити їхнє хвилювання про мене, про моє майбутнє було нестерпно. Вони боялися, але я не боюсь. Для мене смерть – це лише певний етап життя. Для когось цей "етап" приходить раніше, для когось – пізніше, і це нормально.

Неприродно одне: коли смерть забирає тебе через уламки ракет.

Саме в той час, коли мати не може контролювати жах і сльози, я зводив вилиці від ненависті до ворога і намагався заспокоїти її. З кожним гучним вибухом я лише більше хотів жити, щоб побачити перемогу моєї України.

Деякі дії неможливо зрозуміти чи виправдати. Часто думаю: навіщо ця війна? Війна без вагомої причини… Війна без правил для нещадного ворога… На жаль, життя було і буде коротким, а війна – лише ножиці, які ріжуть сторінки мого життя і водночас надають їм нові, чорні, фарби. Та я не втрачаю віри. Всі проблеми в житті роблять мене лише сильнішим, і я зможу подолати і ці труднощі також. У цьому я впевнений!

Непомітно настало літо. Я трохи адаптувався (наскільки це можливо!) до звуків сирени і свисту винищувачів. Ми з батьком заклеїли вікна клейкою стрічкою, в моїй кімнаті загородили вікна шафою, щоб хоча б якось зберегти себе від ударної хвилі та битого скла. Я зрозумів, що в цей тяжкий період мого життя зайві гроші не завадять, тому прийняв рішення піти працювати. Робота була тяжка. А де ви бачили легку роботу? Але я радів, що можу хоча б якось допомогти батькам фінансово й отримати незайвий досвід.

Настав вересень. Розпочалося навчання. А ворог все ще намагається знищити нас як націю. Та ми тримаємося, як і завжди.

Український народ всю свою багатостраждальну історію відбивав загарбників. Я вірю, що і в цей раз ворог буде знищений на нашій святій землі, бо всі, хто приходить до нас зі зброєю, від зброї і гинуть.

Всі злочини, які творить окупант, не будуть пробачені, кожна смерть не буде забута, кожен патрон, який покалічив, буде відплачений. На мою думку, ця війна зовсім безглузда, але це можливість показати всьому світові, на що здатний український кулак. Ми маємо проводити дні в щасливих і наївних мріях, бо кожна секунда може бути останньою.