Калашник Єгор, 15 років,  учень 10-Г класу КЗО « Криворізького ліцею-інтернату з посиленою військово-фізичною підготовкою»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Руденкова Ірина Анатоліївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого 2022 рік… У масштабах історії звичайний календарний день, але для українців – точка відліку, точка неповернення. Саме ця дата стала червоною лінією: до і після.

Ще в середу ми жили спокійним, мирним життям. Діти з радістю йшли до школи, дорослі працювали та мріяли ,і всі ми будували плани з впевненістю в тому, що вони обов'язково збудуться. Моя сім’я, як і тисячі українських сімей, була не винятком : мама навчала дітей, тато виробляв продукцію для людей, сестра та я здобували освіту.

Ранок четверга розпочався з тривожного повідомлення про початок повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну. Розпочалася війна! Війна – це величезний стрес для всіх, хто бере в ній участь, і велика трагедія . Війна відбирає життя у мільйонів людей, починаючи від учасників бойових дій і закінчуючи цивільними особами. Таку «суху» інформацію можна було дізнатися від дорослих про ті події, які розпочалися. А що відчув у цей момент я? Людина XXI століття. Людина, яка про війну могла хіба що читати з книг та дивитися у кінофільмах. Відчуття страху та усвідомлення чогось дуже страшного особисто в мене відбулося навіть не тоді, коли сестра вранці зателефонувала з Харкова і повідомила про бомбардування міста та ті емоції ,які її переповнювали, а пізніше, коли гучний гуркіт винищувачів, які пролітали над дахом мого будинку, примусили мене здригнутися та пережити якісь нові почуття, які зароджувалися десь у глибині свідомості. Почуття страху…? Почуття невизначеності…? Почуття болю…? Що відбувається? А що буде далі? Які мої дії?

Цей день був ніби вічністю в часі: схвильовані обличчя дорослих, притишена мова, збір тривожної валізи, перші сповіщення повітряної тривоги та евакуація.

Війна мільйонам українців змінила їх звичний спосіб життя. Окупація ворогом наших територій змусила людей виїжджати із постійних місць проживання: стати біженцями, емігруючи в інші країни, або бути внутрішньо переміщеними особами у своїй державі. Тисячі людей були змушені залишитися на окупованих територіях. Багато з них загинули та гинуть щодня від обстрілів та жорстоких дій окупантів.

Для нашого народу цей день став ще й перевіркою їх моральних якостей та патріотизму. Не перелічити величезної кількості героїчних вчинків українців, які стали частиною внеску у майбутню перемогу. Героїчними стали дії тисяч волонтерів, які щоденно працюють, допомагаючи військовим та цивільним , що потребують невідкладної допомоги, ліками, одягом, харчами. Відважність рятувальників, медиків та комунальників у налагодженні побуту міст та сіл, надання першої допомоги людям після обстрілів заслуговують на величезні слова вдячності. Дії партизанів в окупованих містах є сміливими та відважними. Безмежним героїзмом, мужністю та відвагою наших військових із Збройних сил України, територіальної оборони, Національної гвардії ми щодня захоплюємося та беремо їх вчинки за взірець. Тож ніколи не забудемо всіх цих героїв! Я дуже вірю, що всі вони повернуться до своїх рідних. А мій тато, який захищає нашу рідну землю, якнайшвидше буде вдома.

Саме в такі складні часи, які переживає зараз наша держава, я розумію, що коротке слова із трьох літер «мир» має величезне змістове наповнення . Дзвінкий сміх дітей, безтурботні радісні обличчя дорослих, красиві квітучі міста та села – саме це асоціюється у мене зі словом мир. І нехай наразі все це неможливо, але воно обов’язково буде. І МИР у нашій Україні обов’язково настане.

Адже «можна брати міста та вигравати битви, але не можна підкорити цілий народ» - ці слова Бернарда Шоу якнайкраще відображають нашу сутність!