Будинок Майї Анатоліївни постраждав у перші дні війни. Їм з чоловіком і дитиною довелося мешкати у холодному приміщенні, не придатному для життя. Вони не могли відразу виїхати, бо мали притулок для тварин, і не хотіли залишати його напризволяще

Я жила з чоловіком і дитиною в місті Оріхів Запорізької області. Наш будинок постраждав одразу, як почалися обстріли міста. Нам довелося перебратися у приміщення, не придатне для проживання. Там було дуже холодно. Хоча я була згодна жити без світла й тепла, аби тільки нас не бомбили.

Наш будинок розташований поряд з трасою. Перший день війни запам’ятався тим, що з Донецької області рухалися великі автоколони. Виїжджало дуже багато людей. На дорозі були затори.

З водою було все нормально. А продуктів і ліків не вистачало, бо товари в місто не завозили. Деякі люди їздили в Запоріжжя. Вони збирали замовлення і привозили звідти все необхідне.

Я мала притулок, у якому було дев’ять собачок і одинадцять котиків. Це єдине, що тримало мене в місті. На щастя, мені вдалося домовитися, щоб більшість моїх тваринок взяли до притулку в Запоріжжі. Інші зараз зі мною.

Ми виїхали 21 квітня. В Оріхові вже неможливо було залишатися. Посилилися обстріли. Дитина дуже боялася, плакала. Ми знайшли перевізника, який за гроші вивіз нас разом з нашими тваринами в Запоріжжя.

Перші три місяці ми чекали на виплати, передбачені внутрішньо переміщеним особам. Ледь зводили кінці з кінцями. Були такі дні, коли ми навіть не мали за що купити хліба.

Я досі не можу повірити в те, що у наш час йде війна. Інколи здається, що це просто поганий сон. Хочеться прокинутися вранці, і дізнатися, що все добре. Але, на жаль, війна продовжується. 

Щовечора я згадую рідне місто й плачу. Росіяни розбили лікарню, школу, в якій навчалася моя донька, житлові будинки. Дуже хочеться додому, але повертатися нікуди.